Тягар пристрастей людських

— Байдуже, — озвався Філіп. — Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

Він повернувся до столика, з-за якого підвівся, щоб побалакати з Макалістером. Кері був ошелешений, раптом страшенно розболілася голова, але йому не хотілося, щоб його вважали слабкодухим. Він просидів ще годину, збуджено регочучи з кожного сказаного слова. Урешті-решт він підвівся.

— Ви мужньо сприйняли новину, — сказав Макалістер, потискаючи йому руку. — Гадаю, нікому не захочеться втратити від трьох до чотирьох сотень фунтів.

Повернувшись до своєї тісної вбогої кімнатки, Філіп кинувся на ліжко і піддався розпачу. Він продовжував гірко шкодувати, що був таким дурнем; продовжував повторювати собі, що шкодувати безглуздо, адже все, що сталося, було неминучим лише тому, що сталося, але він ніяк не міг із собою впоратися і почувався жахливо нещасним. Заснути не вдавалося. Філіп пригадував, як протягом кількох останніх років викидав гроші на вітер. Голова мало не лускала від болю.

Наступного вечора листом надійшла виписка з рахунку. Філіп зазирнув до своєї банківської книги. Виявилося, що після сплати всіх боргів у нього залишиться сім фунтів. Сім фунтів! Ще пощастило, що грошей узагалі вистачить, аби розрахуватися. Було б жахливо зізнаватися Макалістеру, що в нього немає грошей. Протягом літньої сесії Кері робив перев’язки у відділені окуліста й купив в іншого студента офтальмоскоп[311]. Він ще не розрахувався за нього, але сміливості сказати студентові, що відмовляється від покупки, йому не вистачало. А ще потрібно було купити кілька підручників. На життя залишалося п’ять фунтів. Їх вистачило на шість тижнів, а потім Філіп написав дядькові листа, який здався йому досить офіційним, і повідомив, що через війну втратив багато грошей і без допомоги не зможе закінчити навчання. Він попросив вікарія позичити йому сто п’ятдесят фунтів і надсилати їх частинами протягом наступних вісімнадцяти місяців, обіцяючи віддати їх із відсотками, щойно почне заробляти. Щонайпізніше за півтора року він отримає диплом, а разом із ним місце асистента та три фунти щотижня. Дядько відповів, що нічим не може зарадити. Нечесно було б змушувати його продавати цінні папери, коли справи на біржі кепські, а свій невеликий статок він мусив зберегти для себе самого на випадок хвороби. Лист завершувався невеличкою проповіддю. Він завжди попереджав Філіпа, а той ніколи не звертав на його слова уваги; чесно кажучи, ця ситуація його не здивувала, він завжди знав, чим завершаться Філіпове марнотратство і брак урівноваженості. Від цих слів Філіпа проймало вогнем і холодом. Йому ніколи не спадало на думку, що дядько зможе відмовити, і зразу він вибухнув від люті, але потім чітко усвідомив: якщо дядько не допоможе, йому не вдасться продовжити навчання. Через панічний страх Філіп забув про гордість і знову написав блекстейблському вікарію, наполегливіше пояснюючи йому ситуацію. Однак, напевно, йому не вдалося як слід змалювати своє становище, і дядько не зрозумів, у якому розпачі племінник. Він повідомив, що не змінить свого рішення; Філіпові вже двадцять п’ять і він справді зобов’язаний заробляти собі на життя. Після його смерті племінник отримає невеличкий спадок, але зараз він не дасть йому жодного пенні. У листі Філіп помітив задоволення того, хто багато років засуджував чужу поведінку, і нарешті виявилося, що він мав рацію.