Роман юрби

– Розживетеся й проб'єте собі хід через вікно, – сказала доброзичливо колишня господиня Юльчиної кімнатки і знову змружила очі – це був майже ультиматум, але й на це Юлька мовчки згодилася, бо чудово знала: їй самою купівлею не обійтися, коли вона хоче жити у своїй хаті, а не в бридкому гуртожитку, тож їй доведеться біля цієї хати повозитися й потратитись, а це була немала проблема, бо Юлька витратила на хату всі гроші, а із зарплатні, що їх діставала на шкідливому заводі, навряд чи що відкладеш.

Ось чому у вільний час вона відчиняла вікно, присовувала до нього стільця (до речі, стільця, столика і ліжко вона купила и хазяйки разом із кімнаткою), сідала, клала пишні перса, аж випалювалися вони із блузки, на підвіконня й засинала, чи завмирала, чи то зирила на прирічкові краєвиди із верболозами або й на вулицю, шматок якої потрапляв їй у визір, а може, ні на що і ні на кого не дивлячись, – лице її при цьому ставало байдуже, ніби то місяць посірів та й сів на підвіконня відпочити; була Юлька така непорушно-відсторонена, що всяк із чоловіків, котрий проходив мимо, неодмінно повертав у її бік фізію; одні тільки окидали її поглядом, інші шкірили зуби, але піхто не зупинявся й не пробував до неї заговорити, хоч кожен аж поглядом їв оті розвалені на підвіконні перса. Юлька ж на ці розглядини не реагувала ніяк, навіть не дивилася на тих, котрі ото проходять і пасуть очима її єдину, справді достойну принаду; вона в ці хвилини взагалі ніби нікого не бачила, а зворухнутися то й не мала потреби, хоч, може, це так тільки здавалося, бо хто його вгадає, що думає собі жінка і що вона там бачить, а чи й не бачить?

Так тривало день у день і до неї почали вже звикати, як звикають до дерева, що спокійно собі росте, або куща, що спокійно собі цвіте, аж завело в завулочок, де стояв той дім, – Ластів’яче Гніздо, Шурку Куксу, який того дня був печальний, бо саме покинув чергову почварку, з якою крутив любов, а нової ще не знайшов; мав до почварок Шурка Кукса особливий інтерес. Коли ж у нього таке траплялося, ставав розтривожений і збентежений, тоді йому, бідасі, не сиділося на місці, отож він блукав, мов сновида, а в грудях у нього немилосердно товклося серце і грало якусь вельми невиразну мелодію, ніби хтось надимав міха; відтак Шурка й сам надимався, випухкуючи і повітря і густо червоніючи на виду, – був видимо хворий, і хвороба ця – увіч любасна. Губи його при цьому мнули цигарку, а дим ковтав, як воду, а випускав і ротом, і носом, і дим той (здавалося, що він більше його видихав, як вдихав) обволікав Шурчине обличчя габою, щіпав очі, тож очі натурально воложились. І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді сціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося, відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща почав витися тонкий синій димочок. І той почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокона, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, “ококонитись”, а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що роївся на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.