Роман юрби

– Ти думаєш і Вову поженуть у той Чорнобиль? – спитав Йонта. – Він же тільки на першому курсі училища.

– Все може буть, – сказала Валька. – Поживемо, побачимо.

– Ну, не такі ж вони нелюди, щоб дітей у те пекло гнать?

– Не своїх же пошлють, а чужих, – відказала Валька. – Давай про це не говорить, серце розривається.

Вони замовкли, чути було їхнє дихання.

– Ти слишала, Валь! – сказав Йонта. – Кажуть, твій дівер з Марусьою горшки побив, це правда?

– Він дурний, а вона ще дурніша, – самовпевнено сказала Валька.

– Да, оні в жизні дурачки, – поважно сказав Йонта, і Смерд-молодший тихо заплакав у кущ лободи, в який упирався обличчям безсилий був і немічний, а може, й справді “дурачок”. Рука його стисла шматок бетону, але жбурнути його не мав сили, отож тільки й міг, що помахати, як кінь, головою, а коли його родичі сховались у темряві, знову звівся на чотири і ще повільніше пішов на блідий вогник власної хати: до неї не було далеко, але він тужливо виміряв поглядом ту відстань і навіть сумніватися почав, що той простір таки зможе перейти. Отож, щоб поправити собі настрій, Смерд-молодший замуркав ту ж таки пісню про попа й собаку, але швидко обірвав її – гірко йому стало.

А у верболозах плакали солов’ї, і він уже не запалювався від них любовною тугою, а сів на траві, майже мокрий од роси і знову подивився на оте страшне небо, по якому летіла безвинна й безвідчутна смерть, і на роздутого ще більше місяця, а найбільше в те трикутне всевидюще око, яке продовжувало незмигно дивитися на нього, на бур’яни і на цілий світ.