Джерело
- Автор: Рэнд Айн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-55-5
- Переводчик: Елена Замойская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Джерело». Краткое содержание книги:
Кітінґ роззирнувся. Він подумав, що такі речі не можуть відбуватися в таких місцях; вибаглива пишнота навколо робила їх потворними; він волів опинитися в темному підвалі.
Він подумав: «Кров на бруківці — гаразд, але ж не кров на килимі у вітальні»…
— Тепер я розумію, що це жарт, — сказав він.
— Тепер моя черга оцінити ваше почуття гумору, містере Кітінґ.
— Такі речі… такі речі не роблять…
— Містере Кітінґ, це зовсім не те, про що ви подумали. Ви маєте на увазі, що так роблять постійно, але про це не говорять уголос.
— Я не думав…
— Ви думали про це, перш ніж сюди прийти. Ви нічого не мали проти. Згоден, я поводжуся непристойно. Я порушую всі правила пристойності. Надзвичайно жорстоко бути чесним.
— Будь ласка, містере Вайненд, облишмо… цю тему. Я не знаю, як… як мені поводитися.
— Це просто. Вам слід дати мені ляпаса. — Кітінґ захихотів. — Вам слід було зробити це ще кілька хвилин тому.
Кітінґ зауважив, що його долоні спітніли і що він намагається перенести вагу свого тіла на руки, які стискали серветку на колінах. Вайненд і Домінік їли, повільно і спокійно, наче сиділи за іншим столиком. Кітінґ подумав, що вони не схожі на людей; сяйво кришталевих підвісок у залі нагадувало рентгенівське проміння, що пронизувало не до кісток, а навіть глибше; це були душі, думав він, що сидять за столом, душі у вечірньому вбранні, позбавлені людської плоті, жахливі у своїй відвертості — жахливі, бо він очікував побачити катів, а бачив цілковиту невинність. Він запитав себе — а що вони бачать у ньому, що саме ховається під його одягом, якщо відкинути його фізичну форму.
— Ні? — запитав Вайненд. — Ви цього не хочете, містере Кітінґ? Звісно, вам не варто це робити. Лише скажіть, що вас це не влаштовує, і я не заперечуватиму. У протилежному кінці зали сидить містер Ролстон Голкомб. Він може так само побудувати Стоунрідж, як і ви.
— Я не розумію, про що ви, містере Вайненд? — пробелькотів Кітінґ. Його очі вп'ялися в томатне желе на тарілці з салатом; воно було м'яке і тремтіло; його нудило.
Вайненд звернувся до Домінік.
— Місіс Кітінґ, чи пригадуєте нашу розмову про певні прагнення? Я сказав, що це прагнення вам не до снаги. Погляньте на свого чоловіка, він у цьому експерт — без зусиль. Отак і треба чинити. Спробуйте колись дорівнятися. Не намагайтеся сказати, що не можете. Я й так це знаю. Ви дилетантка, люба моя.
Кітінґ подумав, що мусить щось сказати, але не міг, принаймні не тоді, коли перед ним був салат. Його жахала ця тарілка, а не вибагливе чудовисько навпроти; решта зали була тепла і безпечна. Він похилився вперед і ліктем скинув тарілку зі столу.
Пробелькотів якісь вибачення. Поруч виникла якась постать, пролунали ввічливі перепрошення, і килими почистили.
Кітінґ почув голос: «Навіщо ви це робите?», побачив, як до нього повернулися два обличчя, і зрозумів, що це сказав він.
— Пітере, містер Вайненд робить це не для того, щоб помучити тебе, — спокійно відповіла Домінік. — Він робить це для мене. Щоб побачити, скільки я можу витерпіти.
— Це правда, місіс Кітінґ, — сказав Вайненд. — Почасти правда. Інша частина правди — виправдати себе.
— У чиїх очах?
— У ваших. І можливо, в моїх.
— Вам це потрібно?
— Іноді. «Знамено» — це мерзенна газета, адже так? Що ж, я заплатив своєю честю за право перебувати на позиції, де можу розважатися, спостерігаючи, як честь функціонує в інших людей.
Його власний одяг, думав Кітінґ, тепер нічого не містив. Тому що ці два обличчя більше його не зауважували. Він був у безпеці; його місце за столом було порожнє. Він здивовано і збайдужіло спостерігав із великої відстані, як ці двоє так спокійно дивляться одне на одного — не як вороги, не як кати, а як друзі.
За два дні до відплиття яхти Вайненд зателефонував Домінік пізно ввечері.
— Ви можете прийти просто зараз? — запитав він і, почувши у відповідь тишу, додав: — О ні, це не те, про що ви подумали. Я дотримуюся домовленостей. Ви будете у цілковитій безпеці. Я просто хотів би побачити вас сьогодні.
— Добре, — відповіла вона, і здивувалася, почувши тихе: «Дякую вам».
Коли двері ліфта відчинилися у приватному вестибюлі пентхауса, він уже чекав, одначе не дав їй вийти, а сам увійшов до ліфта.
— Я не хочу, щоб ви приходили до мене додому, — сказав він. — Ми їдемо поверхом нижче.
Ліфтер ошелешено витріщився на нього.
Ліфт зупинився навпроти замкнених дверей. Вайненд відчинив їх і дозволив їй увійти першою, пропускаючи до своєї галереї. Вона згадала, що це було місце, до якого ніколи не входили сторонні. Вона нічого не запитала. Він не пояснював.