Все королівське військо

Що таке американський Південь? Усім відомо — це страшний анахронізм. Це — неозорі плантації і неминуча для них рабська праця, що дожила до другої половини освіченого XIX століття. Це — аристократи, власники плантацій, і злиденні білі здольщики, яким жилося не набагато краще, ніж чорним невільникам. Це — расова ненависть, Ку-клукс-клан, суди Лінча, сегрегація, зашкарубла економічна відсталість, які перекочували і в XX століття.

Однак саме цей край породив літературу, яку називають «південним Відродженням». Вона представлена такими іменами, як В. Фолкнер і Е. Глазгоу, Т. Вулф і Р. П. Уоррен, У. Стайрон і Т. Капоте, К. Маккаллерс і Г. Лі. Деякі з цих імен — найвизначніші в американській літературі нашого століття. І це наводить на думку, що в суперечностях Півдня, в його страхітливій дисгармонії було дещо вагоме, значне, неминуще, дещо таке, що розкриває його власну, локальну долю і долі всієї країни, навіть усієї західної цивілізації.

Уоррен починав з мало не беззастережного прийняття Півдня. В 1922 році Ренсом, чиїм символом віри була не тільки «нова критика», але й «обраність» Півдня, заснував журнал «Втікач», і Уоррен належав до групи, що згуртувалася навколо цього журналу. А в 1930 році він разом з Ренсомом, А. Тейтом та іншими «втікачами» взяв участь у створенні програмного збірника «Моє кредо: Південь і аграрна позиція», де освячувалася осібність південного шляху, гвалтовно й непростимо перерваного громадянською війною.

То була позиція гранично консервативна. І оскільки Уоррен згодом з неї зійшов, на все це можна подивитися як на прикрі помилки молодості. Але важливіше зрозуміти, чому інтелектуали на зразок Уоррена, що не мали ніякого особистого інтересу в ідеалізації плантаторського укладу і, тим більше, сегрегації, не кажучи вже про рабство, взагалі могли на неї стати. Коли б вони розглядали Південь як своєрідний соціальний острів, що існував лише в самому собі й ні з чим не співвідносився, в їхній точці зору не було б нічого, крім політичної реакційності. Такі реакціонери, звичайно, траплялись і серед «втікачів». Але були там і інші люди, які бачили Південь і оцінювали його в контексті всього американського розвитку, які порівнювали його з Північчю. Таке порівняння і спонукало їх віддати перевагу рідному краю. Не просто тому, що він був рідний, але й тому, що він здавався привабливішим у розумінні, хоч як це дивно, моральному. Вони творили із свого Півдня міф, заплющуючи очі на його найгірші й найочевидніші вади. Істотно, проте, що цей міф творили, сказати б, не безвідносно, а на противагу тому, що уявлялося злом ще гіршим. Самі того не усвідомлюючи, «втікачі» робили вибір на користь якогось «меншого зла». Але робили його догматично, нехтуючи діалектику.