Все королівське військо

Оце вам історія Віллі Старка, але вона й моя історія. Бо я також маю свою історію. Це історія чоловіка, що жив у світі і довгий час бачив світ з одного погляду, а потім побачив його по-новому, зовсім по-іншому. Така переміна сталася не одразу. Відбулося чимало подій, а той чоловік не знав, коли на ньому лежить відповідальність за них, а коли ні. Власне, був навіть час, коли він повірив у те, що ніхто взагалі не несе ніякої відповідальності і що немає бога, крім Великого Ко́рча.

Спершу, тільки-но ця думка була накинута йому, як він тоді вважав, волею випадку чи обставин, вона здалась йому страхітливою, бо начебто позбавляла його минулого, яким він, сам того не усвідомлюючи, жив доти; але потім, трохи згодом, він знайшов у ній своєрідну розраду, бо виходило, що його не можна ні в чому звинуватити — ні в тому, що він випустив з рук своє щастя, ні в тому, що вбив батька, ні в тому, що зіткнув між собою двох своїх друзів і тим прирік їх на загибель.

Але ще пізніше, набагато пізніше, прокинувшись одного ранку, він виявив, що не вірить більш у Великого Корча. Він утратив ту віру, бо надто багато людей жили і вмерли перед його очима. Він бачив, як жили Люсі Старк, і Бой-Ласун, і Вчений Прокурор, і Сейді Берк, і Анна Стентон, і їхні життя були непідвладні Великому Корчу. Він бачив, як помер його батько. Він бачив, як помер його друг Адам Стентон. Він бачив, як помер його друг Віллі Старк, і чув його останні слова: «Все могло б бути інакше, Джеку. Ти повинен цьому вірити».

Він бачив, як жили і вмерли двоє його друзів, Віллі Старк і Адам Стентон. Вони вбили один одного. Їм було призначено долею привести один одного до загибелі. Як дослідник історії Джек Берден розумів, що Адаму Стентонові, якого він назвав би людиною ідеї, і Віллі Старкові, якого він назвав би людиною діла, просто-таки судилося знищити один одного, так само, як судилося їм постійне прагнення використати один одного, зблизитися, втілитись один в одного, бо через властиву їхньому часу страшну відособленість людей ні той, ні той не був самодостатнім. Та, зрозумівши, що його друзі були приречені, Джек Берден зрозумів і те, що навислий над ними присуд не мав нічого спільного з приписами божественого Великого Корча. Вони були приречені, але жили в болісних зусиллях волі. Як зауважив у розмові з приводу моральної нейтральності історії Х’ю Міллер (колишній генеральний прокурор при Віллі Старку, а згодом друг Джека Бердена), «Історія сліпа, але людина — ні». (Схоже на те, що Х’ю повернеться до політики, і тоді я пристану до нього й подаватиму йому пальто. Я набув чималого досвіду в цій галузі).

Отже, тепер я, Джек Берден, живу в будинку свого батька. З одного боку аж дивно, що мені випало там жити, бо свого часу розкопана мною правда позбавила мене минулого і вбила мого батька. Але врешті та ж таки правда повернула мені минуле. І я живу в будинку, що його залишив мені батько. Зі мною живуть моя дружина, Анна Стентон, і старий чоловік, що колись був одружений з моєю матір’ю. Коли кілька місяців тому я знайшов його, самотнього й хворого, в отій кімнаті над мексіканським ресторанчиком, мені не лишалося нічого іншого, як забрати його до себе. (Чи вважає він мене своїм сином? Я в цьому не певен. Та й не надаю цьому значення, бо кожен з нас — син мільйона батьків).