Тисячолітній Миколай

Тепер і я опинився між тих „оголених“. І страшна розлука з Оксаною, і гірка кривда, заподіяна мені безпричинно й підступно в інституті, безправність і покинутість на всім білім світі перевернули мені душу, до краю натягнуті в роки війни її струни враз ослабли, безліч разів повторювані на фронті поезії Симонова і Малишка відлітали, мов тополиний пух, а слово Шевченкове, яке прийшло в мою свідомість ще з перших дитячих літ, знов оживало в мені, ставало моєю суттю, всім моїм життям. Не дрібні образи, а праведний гнів — ось чим треба жити людині. І поки ховався я від світу, без надії сподіваючись на повернення Оксани, пригадувалися мені вже забуті дрібні підступи штабістів, холодна генеральська зневага, полковницькі матюки, кретинство Дураса і нікчемність Козуріна, падлюцтво Полубари і зрадливість жалюгідного Сироти.

Де я живу і що зі мною?

Було літо, була осінь, настала зима. Як не було пригодоньки, гей-гей, та й досі нема…

Так співається в пісні. В мене все було ще довше: од зими до осені. Але з пригодонькою, як і в пісні: як не було, так і не сталося. Оксана щезла, так ніби полетіла з осіннім птаством у вирій і не вернулася. Не озивалася, не подавала ні вісті, ні знаку, не писала навіть рідній матері. Тітка Марфа, зрідка зустрічаючи мене, плакала, я втішав її як міг: Оксана з’явиться, треба трохи підождати, вчинила так, бо не могла далі терпіти, надто зранена в неї душа, не пише й не озивається— до цього привчила всіх нас війна, коли на довгі роки відірвані були від своїх рідних без будь-якої надії. Втішав тітку Марфу, а сам од розпуки готов був ламати свій трактор, гризти залізо, хоч, правду сказати, ламати й не було чого, трактори наші більше стояли, ніж рухалися, ремонтна „літучка“ літала між тракторними бригадами й тракторами без видимих наслідків, за „літучкою“ іноді з’являвся товариш Положай з традиційним закликом використовувати техніку до дна, за Положаєм гнався голова колгоспу, чорно кленучи передову радянську техніку, а збайдужілі до всього на світі трактористи ждали тільки колгоспну куховарку тітку Настю, яка привозила смачний борщ з свининою, смажених курчат з молоденькою картоплею в сметані, вареники з вишнями і з медом, — і все це в рахунок угоди, укладеної між МТС і колгоспом і за цінами вже й не земними, а ніби небесними чи з підводного царства, тобто надурняк, бо механізатор — це, вважай, не селянство, не колгоспник, а робітничий клас, гегемон, господар життя.