Вітри сподівань
- Автор: Кільченський Володимир
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9287-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітри сподівань». Краткое содержание книги:
Битва під Зборовом скінчилася нищівною поразкою польських шляхтичів та перемогою козацьких повстанців. Але невдовзі польський король починає збирати нове військо… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушає в Переяслав. Він має небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серці Речі Посполитої — Варшаві. Дорогою козак рятує від розбійників шляхетну панну. Її вдячній родич пропонує Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван — довірена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому стані…
Позаду ляскали постріли, але кулі пролітали, не досягаючи козаків. Проте після чергових залпів переслідувачів звалився з коня Юрій Бевз, а за ним закричав від болю Кость Танцюра, одначе на коні втримався.
— До лісу! Звертай до лісу, хлопці! Ляха не кидайте, у разі чого — стріляйте! — волав Голота.
Нарешті всі повернули на якусь лісову стежку.
Зупинившись, Санько побачив, що декілька драгунів от-от їх настигнуть. Прицілившись, пальнув і влучив у переднього, а решті перехотілося переслідувати, і вони відстали. Проскакавши деякий час, козаки зупинилися в гущавині і, спішившись, почали оглядати коней та готувати пістолі. Полонений лях сидів на коні, опустивши голову до гриви, уже відчуваючи свою подальшу долю.
— Що, не вдалося твоїм відвоювати тебе? Тепер учинимо тобі допит, а то заб’ють тебе свої і ми нічого не дізнаємось, — весело мовив Санько і наказав розв’язати бранця.
Часу було обмаль, і, не зволікаючи, Санько почав допитувати ляха. Спершу полонений мовчав, а потім, оглянувши всіх, запитав:
— А коли оповім все, не заб’єте?.. Перехрестіться, пане… — звернувся він до Голоти, і той, зиркнувши на своїх хлопців, наклав на себе перста.
— Тільки без вивертів, а то доведеться гріх на душу взяти… Розповідай про ваше військо. Скільки його побіля Шаргорода вештається? — почав розмову Санько.
Хлопці відійшли у бік шляху. Вони мали попередити Санька в тому разі, коли ляхи вирішать їх переслідувати. Бранець сумлінно розповів, що військо Лянцкоронського вже стоїть табором у тисячу вершників та обозом з пішими до трьох сотень і готується завтра оволодіти Шаргородом. Випитавши все, що його цікавило, Санько гукнув до себе Костя Танцюру. Розповів про наміри ляхів і поспіхом відправив хлопця до міста піхом, щоб попередити Давида Нагорного про завтрашній приступ.
Порадившись, вирішили назирці пробиратися до шляху, а вночі повернутися до міста. У лісі швидко стемніло, і козаки, зав’язавши рот полоненому, рушили майже наосліп. Попереду йшов поряд з конем бранець, а за ним, за кілька кроків, залишки десятки Санька Голоти. Під чоботами зачавкотіла багнюка, і Санько зрозумів, що вони таки збилися з лісової стежки, тож наказав зупинитися. Вирішили зачекати, поки зійде місяць, і тоді вже шукати шлях. Так у мовчазному очікуванні діждалися місяця, проте його ріжок не освітив стежку, яка б вивела їх з лісу. Досвідчений Санько, розглядаючи зорі та місяць, все-таки зметикував, у який бік рухатися. Через перешкоди та лісові калюжі вони все ж вибралися на шлях і попрямували до міста.
Незабаром побачили обриси фортеці, і їх зупинили голоси дозорців. Санько відправив своїх — поспати хоча б залишок ночі, — а сам повів бранця до замку, де днював і ночував курінний. Нагорний терміново зібрав сотенних, і на ранок всі знали, як треба захищати місто.
Поляки не забарилися, і вдосвіта захисники міста побачили, як по шляху йшла довжелезна валка людей. Проте чекали ляхів на всіх дорогах, які вели до міста.
Оборонці не могли розпізнати в безладному людському натовпі ляських ратників, та коли ті наблизилися до передових шанців і почали кричати, щоби в них не стріляли, все стало зрозумілим. Санько зі своїми хлопцями був не в перших шанцях, та, почувши крики, збагнув, що перед ними — полонені козаки, а позаду йдуть піші ляхи, немовби за загородою. На полонених висіли торби, наповнені землею, і влучити кулею в ляхів, не забивши котрогось зі своїх, було майже неможливо.
Позаду шанців, де засіли козаки, стояло з десяток гармат. Санько, вибравшись з окопу, побіг до пушкарів та, побачивши старшого, Гераська, почав домовлятися з ним, щоб не палили по своїх. Переконував: «Треба перекинути ядра через їхні голови і накрити ними ляхів, а тоді й козаки не підведуть…»
У шанцях, тримаючи зброю, засіли оборонці, а стріляти не наважувались. Хоча на полонених і висіли захисні торби, всі знали, що це не надовго збереже їхнє життя. Коли над їхніми головами «прошамкотіли» ядра і почали вибухати позаду, в окопах залунали радісні крики. Хтось із оборонців вибіг наперед і голосно напучував розгублених полонених:
— Біжіть на узбіччя, тікайте!.. Звільніть… Звільніть шлях!.. Ми зараз!
Чули його бранці чи не чули, важко збагнути, та коли гармати замовкли, з передніх шанців почали вистрибувати оборонці міста і кидатись вперед туди, де тільки-но падали ядра. Ті полонені, що затуляли собою ляхів, рвонули вбік, роблячи спроби скинути важкі торби. Вони плуталися в гілляччі, проте втікали не озираючись. За мить перед тими, хто атакував з боку Шаргорода, опинилися недобитки ляської колони, які не могли оговтатись від оглушливих вибухів та диму. Перед ляхами, немов дідьки з пекла, з’явилися козаки й ошаліло сікли шаблями тих, хто прагнув позмагатися в борні.