Вітри сподівань

Петро розповів, що Хмельницький не може дізнатися, що коїться під Варшавою, Краковом, у Трансільванії. Треба добувати відомості про дії ляхів, тож розбредеться сотня по ворожих вотчинах, аби бути «очима та вухами» гетьмана.

Наступного дня Петро Гусак, вишикувавши сотню, навчених грамоті наказав залишитися, а решті вивідувачів — до вечора вправлятися на шаблях, вдосконалювати володіння ножами. Письменних козаків знайшлося зо два з гаком десятки. Коли одібрані зібралися під дашком, до них з’явився Назарій Гарячий, саме так назвався той чоловік. Поміж стояками піддашшя висіла широченна дошка, зафарбована у цегляний колір, і Назарій почав виписувати на ній літери, по черзі просив прочитати. Тут і знайшовся один горе-козак, що хотів бути письменним… Глянувши на літеру, опустив голову і почвалав вправлятися туди, де потрібна сила.

Закінчивши з літерами, Назарій Гарячий заходився вимальовувати числові знаки і запитував усіх про їхнє значення. Коли підійшла черга відповісти козакові Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.

— З цього часу кожен має звати свого товариша паном. І відгукуйтеся, почувайте себе хоч підляшками… А хто дотягує — то і шляхтичем, — з посмішкою говорив Назарій.

Козаки, які не могли довго сидіти на одному місці, втупившись у щось або слухаючи чиїсь теревені, почали реготати та штовхати один одного. Давши на який час волю своїм підопічним, Назарій підняв угору правицю, і всі затихли. Коли вдарив паличкою по дошці, козаки примовкли, здивовано поглядаючи на Гарячого.

— Хлопці, ви — не простацькі вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу — шкіру на паски розпустять!

Тепер і зовсім запанувала тиша, тільки дехто з козаків перезирався зі своїми товаришами та знизував плечима.

Іван давно вже передбачав своє недалеке майбутнє і з посміхом поглядав на ремствування своїх побратимів. Та що козакам значив той Назарій… Більшість відчули шкірою кінець своїм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило в їхніх душах, і його шкода було втрачати.

От піднявся з колоди ще один козарлюга і мовив до Назарія:

— Пане учителю! Я ото тільки й знав одну літеру, що мені тицьнули, а решти і не видів зроду, тож я піду…

Навчитель хотів щось сказати Тенеткові, та втримався і лише кивнув головою, мовляв, іди! Запанувала тиша, і Гарячий, оглянувши всіх, повів далі:

— До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранців, узнавати наміри їхніх воєвод…

Так злинув цей погожий весняний день, і вже присмерком Іван дістався до своєї гірки, взяв під вузду вірного коня і важкою ходою дійшов до хати.

Довго цього вечора не могли заснути дві душі, що люблять одна одну, міркували, як облаштувати рід паравану,[13] та гадали, яке буде ім’я в малюка. Обоє бажали хлопчика. Іван умовляв Марію назвати ім’ям свого батька, що загинув при нападі татар, захищаючи матір та його, малого Іванка.