Вітри сподівань

— От, дітки, ми й перезимували. Ходімо снідати, сьогодні роботи багато… — весело запросила до хати мати, зі щасливою посмішкою відчиняючи двері.

З настанням тепла в душі шаргородців вселилася надія на краще життя, але водночас поповзли чутки про те, що пан Вишневецький не дотримується домовленості з Хмельницьким про перемир’я і почав творити беззаконня вздовж лінії кордону. За домовленістю кордон пролягав від пониззя річки Горинь через Острог на Старокостянтинів і далі — до Кам’янця. Проте з настанням тепла, коли просохли шляхи і з’явилася травиця для корму коней, польське військо Лянцкоронського та Конецпольського нападало на містечка й села заради помсти за заподіяну їм минулого року шкоду.

У Шаргороді згуртувалися козаки і визначилися в зборі війська за знаком. У фортеці постійно була на чатах сотня козаків, готових до захисту міста. Санькові також випадало відбувати чергову повинність у фортеці, тож, від’їжджаючи туди, завжди намовляв Софійку, куди сховатися в разі нападу.

Після свята Олексія, коли земля вже повністю прокидалася від зимового спокою, з’явилися втікачі з Гусятина і розповіли, що ляське військо перебило нечисленних захисників і винищило все місто — від малого до великого. Вцілілі втікачі, які два дні поневірялися, доки потрапили до Шаргорода, прохали курінного Давида Нагорного зібратися із силами і виступити на Гусятин задля помсти ляхам.

Санько мало ночував удома, а якщо й залишався, то завжди спав на долівці біля Софійки, одягнений та зі зброєю в головах. Наступного дня знову з’явилися обшарпані козаки та мешканці міста Бара, розповідали страхіття, що коїлися під час нападу поляків. Голота при курінному Давидові Нагорному був одним з десятників і особисто бачив виснажених козаків. Вони схвильовано розповідали, як ляхи хитрістю відвоювали добре укріплений Бар.