Вітри сподівань
- Автор: Кільченський Володимир
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9287-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітри сподівань». Краткое содержание книги:
Битва під Зборовом скінчилася нищівною поразкою польських шляхтичів та перемогою козацьких повстанців. Але невдовзі польський король починає збирати нове військо… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушає в Переяслав. Він має небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серці Речі Посполитої — Варшаві. Дорогою козак рятує від розбійників шляхетну панну. Її вдячній родич пропонує Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван — довірена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому стані…
Сотник помовчав трохи, роззирнувся навколо і додав:
— Богдан невдоволений свавіллям, і, можливо, йтимемо до Києва. У Переяславі лишилися тільки зо два десятки ляхів разом з їхнім воєводою. Сидітимуть ці комісари ще довго. Хочуть і полонених у Богдана виторгувати. П’ять сотень тут, а серед них імениті є…
У кінці розмови Гусак повідомив, що козакам належить на завтра бути готовими до від’їзду, а їхніх коней доглянуть у дорогу їздові.
Іван випровадив сотенного і, поглянувши на Олексу, зрозумів, що той хотів би ще поквартирувати у Христини. Із сумом мовив:
— Бачу, Олексо, тобі добре було б у Христини. А мені в Чигирині мило, але така в нас з тобою доля!..
Вийшло на Олексине — після обіду Петро Гусак прислав за ними сани. Поспіхом розпрощалися з Трохимом Негрієм і виїхали у передмістя.
Увечері відбулася бажана зустріч четвірки козаків з господаркою їхнього прихистку. Хтось зі своїх попередив Христину про повернення хлопців, і це вони зрозуміли відразу: стежка до клуні була звільнена від снігу. З клуні, де вони мешкали, вибігла радісна Христя і запросила до себе в гості опісля влаштування. Іван першим зайшов у нещодавно полишене помешкання і від здивування аж прицмокнув язиком.
— Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопці, тут можна і надовго лишатися!
У клуні було тепло, стіни підбілено, а на долівці лежали новенькі квітчасті рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посміхався собі у вуса, а потім, не витримавши, мовив:
— Бачите, хлопці, як ми до людей — так і вони до нас!
Іван з Овсієм переглянулися і, сміючись, почали витягати з мішка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса і, діставши ляську бритву, заходився мантачити її об шкіряний черес, закріпивши один з його кінців до дверного руків’я.
— Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, від поспіху вуса собі не повідхвачуй, а то завтра Муза тебе не признає, — по-доброму пожартував Іван.
Всі зрозуміли, що сьогодні можна в Олексу пускати шпильки і він не сердитиметься, тож кожен з хлопців свого не упустив, щоб не поглузувати з побратима. Навіть молодий Степан Кукута і той таки зачепив Олексу:
— Олексо! Ти поглядай за Христиною, а то я як заграю — вона до мене аж прискаче!
Нарешті терпець Олексі увірвався, і він напутив Степана:
— Молодий ти для неї… Твоя справа — вигравай собі, а ми повеселимося! Правда, хлопці?
Всім сподобалась влучна відповідь Олекси, тож відчепилися від нього зі своїми словесними «колючками».
Через деякий час уже всі хлопці причепурилися і чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудці. Нарешті дістав зі свого мішка ще й бубон і простягнув Болботу:
— Тримай, Овсію, будемо вибивати! Ось тобі й колотилка.
Веселим гуртом перейшли подвір’я і, зайшовши до хати, привіталися, мов якась рідня. Марко з Уляною вже виглядали з печі і ладні були стрибнути вниз, до козаків на плечі, якби не суворий погляд матері.
Христина запросила до столу, і всі дружно потягнули по чарчині, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися і сусідочки: вони одна за одною завітали до господи та присіли на долівку. Згадали Олексину пригоду з тією шляхтянкою і вволю насміялися, просячи, щоб розповів ще якусь кумедну історію зі свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так і совався по лаві, шукаючи слушної хвильки, аби вклинитися у розмову.
— Я хоч і молодший від вас, але бачу, що вам би тільки різні небилиці слухати, а яку музики вже і пальці сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох і заграю! — вирвалось у Степана, і він, витягнувши з торби сопілку, заграв.
Всі притихли і, примостившись зручніше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарівна мелодія сопілки, що якось одночасно причарувала усіх і вирвалася в лютневу ніч та попливла поміж засніженими хатами, неначе провісниця скорої весни.
Коли закінчилася ця мелодія, яка навіяла радість і сум одночасно, по хаті розляглася весела й більш знайома мелодія.