ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

А один панисько, що повертався бричкою з великого міста, здалеку побачив світло каганця. Він змучився в далекій дорозі й захотів відпочити. Підійшов до хати, постукав у двері й проситься:

— Пустіть мене й фурмана переночувати.

Чоловік отворив двері і простелив гостям на лаві. А в другій хатчині його жінка чекала дитини. Тільки панисько задрімав, хтось став коло вікна і спитав:

— Вже народилася дитина?

— Ні, ще не народилася,— відповів ґазда.

Сон геть утік від пана. Через якийсь час хтось підійшов знову до вікна і спитав:

— Як там, дитина уже народилася?

— Ні, ще не народилася.

Панисько й очей не заплющив, думав розбудити фурмана і їхати далі, бо в цій бідняцькій халупі не дадуть відпочити.

Минуло ще трохи часу і знадвору втретє почувся голос:

— Народилася дитина?

— Уже, слава богу!

— Хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик.

— Най здоров росте...— Потім голос тієї мари продовжував: — Аби-сьте знали, що той хлопчик має бути щасливий, йому написано одружитися з донькою великого пана, що ночує у вас на лаві.

Панисько чув кожне слово. Його аж у піт кинуло й гарячка вдарила. Щоб він віддав свою доньку за сина таких харлаків? Ніколи цього не буде!

Пан заплющив очі і до самого ранку думав, що має робити. І придумав, проклятий! Уранці чоловік пішов по воду, а жінка заснула коло своєї одинадцятої дитини. Пан потихеньку підійшов до її постелі й украв хлопчика. Засунув під одежу і — гайда із хати.

Фурман цьвохнув коней батогом і так помчав, що тільки дим і нитка за ним.

Довго тікали. Добралися до темного лісу і стали. Пан витягнув дитину з-під одежі, дав фурманові й каже:

— Поклади її під отого дуплавого дуба. Бог пришле якогось голодного вовка, і той буде знати, що робити.

Фурман зробив так, як сказав пан. Потім сіли на бричку й поїхали, не оглядаючись.

Хлопчик проспався під дубом і захотів їсти. Та їсти ніхто не давав. Він почав кричати: ве-е, ве-е, ве-е!

Недалеко від того місця була широка полонина, де вівчарі пасли овець. Вони почули крик немовляти, покинули овець і побігли до дуплавого дуба.

— Ади, який соловей!

Вівчарі взяли хлопчика до колиби, напоїли молоком і назвали Найдою. Порадилися і залишили хлопчика у себе.

Найда ріс, як з води. Був файний і веселий. Коли йому минуло десять років, до вівчарів приїхав панисько:

— Чи не продали б ви мені десять найкращих баранів?

— Можемо продати,— відповів старший вівчар. І наказав хлопчині: — Гей, Найдо, приведи панові найкращих баранів.

— Що за ім'я — Найда? — спитав пан.

Вівчар відповів:

— Тому десять років ми його знайшли під дуплавим дубом. Хтось покинув дитину вовкам на поживу. Ми взяли до себе й вигодували.

Панисько побілів, як овечий сир. Здогадався, що це та дитина, яку він украв у бідного ґазди. Медовими устами, підлесливими словами став просити:

— Люди добрі, пустіть цього хлопчика до мене. Він виросте в розкошах, чоловіком стане.

Вівчарі любили Найду і тому довго радилися. Нарешті відпустили його з паном, хоч великий жаль мали за ним.

У лісі пан і фурман збили з дощок скриню. Коли вони приїхали до широкої ріки, засунули Найду в скриню і скинули з моста.

За паниськом тільки закурилося.

Довго пливла рікою скриня з хлопчиком. Через якийсь час допливла до млина, загатила жолоб, по якому йшла вода до лотоків. Колесо перестало крутитися, а камінь не став молоти муку.Мельник розсердився і крикнув:

— Який дідько загатив воду?

Вибіг на берег і побачив скриню. Покликав людей, які йому допомогли витягнути паку. Підважили дошки й перепудилися: там сидів гарний-прегарний хлопчик.

Найда виліз, випростався і розповів мельникові, хто він такий і як потрапив у дощану скриню.

— Залишайся в мене. У млині потрібні помічники. Називатиму тебе Водопливом.

І ще десять років прожив Найда-Водоплив. Став такий годний парубок, що любо було дивитися на нього. Навчився муку молоти і так спритно все робив, що старий мельник полюбив його, як свого сина.

Одної днини приїхав до млина панисько. Якраз у ту хвилину, коли розмовляв з мельником, з колеса злетів пас. Мельник гукнув:

— Гей, Водопливе, натягни паса!

— Що це за ім'я — Водоплив?—поцікавився панисько.

Мельник розказав про те, як десять років тому хлопчина приплив у паці до лотоків і як його врятували.

Лице дідича побіліло, як питльована мука. Почав думати, що має робити, аби легіня не було на світі. Сказав мельникові:

— Пусти Водоплива, най віднесе моїй пані цидулку, що я зараз напишу. Вона передасть гроші на мливо, бо я забув узяти.

— Най іде,— погодився мельник.

Панисько написав цидулку, дав парубкові й каже:

— Не показуй нікому, бо тебе уб'ють. Скажи пані, що я приїду через п'ять днів.

— Добре, пане.

Водоплив поклав цидулку в капелюх і вирушив у дорогу. Ішов лісами, нетрями, долинами, горбами. Стомився й зголоднів. У лісі побачив хатину, в якій жив мудрий чоловік. Пішов туди й каже:

— Добрий вечір! Пустіть мене переночувати.

— А ти хто будеш і куди манджаєш? — спитав мудрець.

— Я — Водоплив. Несу пайовій пані цидулку в капелюсі.

— Що в ній написано?

— Не знаю, бо не вмію читати,