Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
Коли я навчався на першому курсі медичного факультету, в автомобільній катастрофі загинув батько. Він подбав про мене, призначивши мене виконавцем своєї волі згідно заповіту.
Та невдовзі мене відвідав у Бостоні якийсь гладкий із хитрими очима адвокат на ім'я Норман Мушарі-молодший. Він розповів мені якусь чудернацьку історію про одну особу, що її проти власної волі на багато років запроторили до закладу для душевнохворих.
Отож та особа звернулася до нього, пояснив мені гість, щоб притягти до суду своїх родичів та адміністрацію закладу за завдане їй моральне каліцтво.
І вона доручила Мушарі-молодшому домогтися її негайного звільнення, а також визнання її права на спадщину, якого її протизаконно позбавили.
Ім'я тієї жінки було, звичайно, Еліза Меллон Суейн.
Розділ 21
Згодом наша мати так висловиться про той заклад, де ми залишили Елізу:
— А знаєш, ця лікарня аж ніяк не з дешевих. Доба перебування в ній коштує двісті доларів. І самі ж лікарі просили нас не з'являтися туди, правда, Відбере?
— Мабуть, так, мамо,— відповів я. А тоді сказав правду: — Я вже не пам'ятаю.
Я був тоді не лише тупим Боббі Брауном, а ще й дуже самовдоволеним. Хоч я навчався тільки на першому курсі медичного факультету, проте мав у своєму цілковитому розпорядженні великий будинок на Бекон-Хілл. До коледжу і з коледжу мене возили на «ягуарі». А одягався я вже так, наче став президентом Сполучених Штатів.
Майже щовечора в домі влаштовували вечірки. Я мав звичай з'являтися там усього на кілька хвилин у шовковому халаті смарагдового кольору, пахкаючи люлькою, набитою гашишем.
Одного разу до мене підійшла гарненька дівчина і сказала:
— Який же ви бридкий! Ви — найсексуальніше страховисько, з тих, що мені траплялося бачити.
— Я знаю,— відповів я.— Знаю.
Мати часто провідувала мене на Бекон-Хілл, де спеціально для неї було споруджено розкішні апартаменти. У свою чергу, я також їздив до неї у Черепахову затоку. Ласі до сенсацій репортери почали досить часто турбувати нас і там, і там, після того як Норман Мушарі-молодший домігся, щоб Елізу випустили з лікарні.
Ця подія обернулася скандальною історією.
Адже ніколи не обходилося без скандалу, коли мультимільйонери були несправедливі до своїх родичів.
А таки ніколи.
Ми трохи бентежились; та, власне, й не могли почувати себе інакше.
З Елізою мати і я ще не бачились, ніяк не щастило й зателефонувати їй. Тим «асом майже щодня у пресі з'являлись її образливі для нас висловлювання.
А ми могли боронитися від журналістів хіба що двома телеграмами: одну ми надіслали Елізі через її адвоката, другу надіслала вона нам у відповідь.
Наша телеграма запевняла:
МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ. МАМА І БРАТ
В телеграмі Елізи було:
Я ТАКОЖ ВАС ЛЮБЛЮ. ЕЛІЗА
Сестра нікому не дозволяла фотографувати себе. Адвокат придбав для неї кабіну-сповідальню в одній церкві, яку мали зносити. Даючи інтерв'ю телебаченню, Еліза сиділа в тій будці.
Ми з матір'ю дивилися ці передачі з болем у серці.
Зухвале контральто Елізи так змінилося, що часом навіть закрадався сумнів: а може, в тій кабіні засів якийсь самозванець. На жаль, там була таки Еліза.
Пригадую, один репортер запитав сестру:
— Міс Суейн, що ви робили в лікарні?
— Я співала.
— Що ви співали?
— Весь час одну й ту саму пісеньку.
— Яку?
— «Прийде, прийде мій принц...» — пролунала відповідь.
— Ви мали на увазі конкретного принца, принца-визволителя?
— Я мала на увазі свого брата,— відрубала сестра.— Але він виявився свинею. Бо так і не прийшов.
Розділ 22
Звичайно, ні мати, ні я не чинили ніяких перешкод Елізі та її адвокатові. Тож сестра досить скоро здобула свою частку спадщини. І чи не перше, що вона зробила,— це придбала половинний пай у професіональній футбольній команді «Патріоти Нової, Англії».
Те надбання тільки підняло популярність нашої родички. Правда, Еліза й досі не покидала своєї кабіни-сповідальні, але Мушарі запевнив громадськість, що тепер його клієнтка, носить синій, гаптований золотом клубний жакет «Патріотів Нової Англії».
Незабаром її та Мушарі бачили на мосту Массачусетс-авеню. Вони прямували пішки з Кембріджа в Бостон.
День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній красувався клубний жакет рідної футбольної команди.