Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
Після тих подій лише один раз його особа привернула мою увагу. Це сталося через два роки, коли я закінчив медичний факультет. До речі, я був останній серед випускників за успішністю. Саме тоді Мушарі запатентував свій винахід, і «Нью-Йорк таймс» умістила його фото та опис винаходу.
На той час країну охопило справжнє божевілля — витанцьовувати чечітку. Тож колишній адвокат винайшов зручні набійки багаторазового використання. Їх можна було легко підклеїти й так само легко віддерти. Як запевняв автор винаходу, такі набійки зручно носити в кишенях або гаманцях у спеціальних пластикових пакетиках. А прилаштовувати до підборів їх рекомендувалося тільки тоді, коли наставала пора вибивати чечітку.
Розділ 27
Після того я більш ніколи не бачив Елізи. Лише двічі довелося мені почути її голос: першого разу — коли я закінчив медичний факультет, і вдруге — коли мене обрали президентом Сполучених Штатів Америки, а Елізи вже давно не було серед живих.
Отакі справи.
З нагоди закінчення мною коледжу мати надумала влаштувати вечірку у фешенебельному ресторані бостонського готелю «Рітц», що навпроти міського парку. Нам і на думку не могло спасти, що Еліза якимсь чином довідається про той бенкет і зважиться на неблизьку дорогу з Перу.
Жодного разу сестра не писала нам і не телефонувала. А чутки, які іноді до нас доходили, були такі ж непевні, як і новини зі Сходу. Ми чули, ніби Еліза надто часто почала заглядати в чарку. І крім того, захопилася грою в гольф.
Гулянка була в розпалі, коли до мене підійшов посильний і повідомив, що хтось запитує мене,— але не в самому готелі, а на вулиці, де стояла ясна місячна ніч. Про Елізу я, звісно, й подумати не міг.
Йдучи за посильним, я мріяв, що десь там біля входу в ресторан мене чекає «роллс-ройс» — подарунок моєї матусі.
Таке припущення начебто підкріплювала догідлива поведінка одягненого в ліврею проводиря. Та ще й шампанське запаморочило мені голову. Тому я, не вагаючись, упевнено ступав за посильним навіть тоді, коли ми перейшли вулицю й заглибились у темні хащі міського парку.
Та виявилося, що то був ніякий не посильний.
Ми все далі заглиблювались у парк, і на кожній галявині, яка відкривалася перед нами, я сподівався побачити свій «роллс-ройс».
Натомість проводир привів мене до статуї. Вона зображувала старомодного, кумедно вдягненого лікаря, його постава була меланхолійною, але гордою. На руках він тримав сплячого хлопчика.
У місячному сяйві я прочитав напис на п'єдесталі. Пам'ятник було споруджено на честь першого застосування анестезії в американській хірургічній практиці. Це сталося саме тут, у Бостоні.
Вже деякий час тому я почув якесь дзижчання над містом, десь над Коммонвелс-авеню. Проте мені й на думку не спало, що там у небі висить вертоліт.
А потім фальшивий посильний, який насправді виявився Елізиним служником-інкою, вистрілив у небо сліпучу ракету.
І в світлі того осяйного спалаху все навколо мовби застигло, перетворилося на мертві, багатотонні скульптурні форми.
Вертоліт матеріалізувався якраз над нашими головами. Сліпучий магнієвий зблиск перетворив його на грізного механічного ангела.
У тому вертольоті була Еліза з мегафоном у руках.
Я не здивувався б, якби вона прошила мене згори кулями або скинула мені на голову лантух з лайном. Проте, як виявилося, сестра прилетіла з Перу, щоб продекламувати мені половину Шекспірового сонета.
— Слухай! — лунко гукнула вона.— Слухай! — А тоді ще раз: — Слухай!
Тим часом ракета уже згасала — її парашут зачепився за верховіття дерева. Ось що Еліза повідомила мені та навколишньому середовищу:
Склавши руки на зразок рупора, я закричав у небо: «Елізо!» А потім вигукнув щось дуже сміливе, висловивши почуття, яке спізнав уперше в житті.
— Елізо! Я люблю тебе! — заволав я.
Запанувала непроглядна темрява.