Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
Боже праведний! Ну й вигляд був у цієї бідолашної дівчини!
Вона так горбилася, що її обличчя опинилося на рівні адвокатового, а треба сказати, що Мушарі-молодший був не вищий за Наполеона Бонапарта. Еліза безперервно курила і раз у раз заходилася від кашлю.
Мушарі був у білому костюмі, з ціпком у руці й червоною трояндою в петельці піджака.
Дуже скоро адвоката й Елізу оточила по-дружньому настроєна юрба цікавих, а також фото- й телерепортери.
Ми з матір'ю стежили за тією процесією по телевізору — щиро кажучи, з невимовним жахом. Бо весь той натовп явно сунув до мого будинку на Бекон-Хілл.
— Ох, Вілбере, Вілбере, Вілбере! — простогнала матуся, дивлячись на телеекран,— Невже це справді твоя сестра?
Я похмуро пожартував:
— Це або твоя єдина дочка, мамо, або тварина, відома під назвою «мурахоїд африканський».
Розділ 23
Мати не була готова до зустрічі з Елізою віч-на-віч. Отож вона втекла до своїх кімнат. Слуг я також відіслав — не хотів, щоб вони стали свідками якогось дикого вибрику Елізи.
Коли задзеленчав дзвоник, я сам пішов відчиняти двері.
Довелось усміхнутися до африканського мурахоїда, кінокамер та юрби.
— Елізо! Люба сестро! Яка приємна несподіванка. Заходь, будь ласка! — запросив я.
Для годиться я навіть спробував був торкнутись Елізи, та вона рвучко відсахнулась.
— Якщо ти мене торкнешся, маленький лорде, я вкушу тебе, і ти сконаєш від сказу,— застерегла вона.
Поліція стримувала натовп, щоб разом із сестрою та Мушарі цікаві не проникли до будинку. Я відразу запнув штори на вікнах.
Пересвідчившись, що з вулиці нас не видно, я похмуро запитав:
— Що привело тебе сюди?
— Туга за твоїм досконалим тілом, Вілбере,— відповіла сестра. Тоді відкашлялась і зареготала.— А як наші любі матер і патер? Котре з них тут? Ой, я й забула, нашого любого патера вже нема серед живих, так? Чи то наша люба матер упокоїлась? Так важко запам'ятати...
— Мати зараз у Черепаховій затоці,— збрехав я.
Мене опанувало почуття відрази, жалю й провини. Пильно придивившись, я побачив, що об'єм пласкої грудної клітки Елізи навряд чи перебільшував об'єм великої сірникової коробки. У кімнаті запахло спиртним. Отже, сестра приохотилася й до випивки. Її шкіра була нездорова, а фігура скидалася на дорожню скриню нашої прабабусі.
— Черепахова затока... Черепахова затока...— в задумі пробурмотіла Еліза.— Чи спадало тобі на думку, любий братику, що наш любий тато — зовсім не наш тато?
— Ти про що? — спитав я.
— Мабуть, одної місячної ночі наша матуся нишком скочила з подружнього ложа,— сказала Еліза,— щоб спаруватися з велетенською черепахою в тій Черепаховій затоці.
Отак воно.
— Елізо,— мовив я,— якщо ти збираєшся обговорювати наші сімейні справи, тоді містерові Мушарі краще залишити нас наодинці.
— А це чому? — заперечила сестра.— Нормі — вся моя родина.
— Ну, це вже занадто,— мовив я.
— Ота розцяцькована стара шкапа, твоя матуся,— ніяка мені не родичка,— заявила Еліза.
— Ну... ну!..— застеріг я її.
— Може, й ти вважаєш себе моїм родичем, га? — допитувалась вона.
— Що я маю тобі сказати? — запитав я.
— А ми для того й прийшли сюди — послухати, що ти скажеш,— відповіла сестра.— Тебе завжди вважали розумнішим за мене. Я була ніби пухлиною, яку визнали за необхідне зрізати з тебе.
— Я ніколи так не вважав,— заперечив я.
— Зате інші вважали,— мовила сестра.— А ти їм вірив. Це навіть гірше. Ти — фашист, Вілбере. Ось ти хто!
— Дурниці,— сказав я.
— Фашисти — це виродки, які вірять, коли хтось запевняє їх, ніби вони представники вищої раси,— випалила Еліза.
— Облиш! — вигукнув я.
— І тоді вони хочуть знищити усіх інших,— докинула сестра.
— Ця розмова ні до чого нас не приведе,— сказав я.
— А мені нікуди й не треба. Ви вже один раз привели мене в одне місце — більш я туди не хочу.
— Елізо, чи ти втішишся, коли я скажу: наша мати до кінця днів своїх жалкуватиме, що ми завдали тобі таких прикрощів?
— Хіба це може зарадити? — обурилася вона.— Найбезглуздіше запитання, яке мені будь-коли траплялося чути!
Раптом вона схопила в обійми Нормана Мушарі-молодшого.
— Ось хто знає, як треба допомагати людям! — оголосила вона.
Я схвально кивнув головою:
— Ми дуже вдячні йому. Ми справді щиро йому вдячні.