Чудеса в Гарбузянах
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: Павел Александрович Лукьянов
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чудеса в Гарбузянах». Краткое содержание книги:
"Що ж робити?— розгублено спитав я.— Невже ми допустимо, щоб Тайфун Марусю силою взяв собі за дружину Кощій Безсмертний?!"
"Ні! Цього допустити не можна".
"Так що?"
"Є один вихід. Треба..."
— Ну?
— Що?
Журавель зітхнув і махнув рукою:
— І тут... я прокинувся.
— Ану тебе!— спересердя штовхнув Марусик Журавля.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому ви знайомитесь з бригадиром Бобешком та шофером Бобинцем. Гостра сутичка. Несподівана секретна інформація.
— От!— усміхнувся Сашко Циган.— Андерсен! Звичайно, мабуть, ти щось і додав зараз на ходу. Мабуть, не все воно так гладенько тобі снилося, але мені подобається. Ти такий хоробрий. Не побоявся піти визволяти Тайфун Марусю. Хоч і уві сні, у вигадці. Молодець!
Хлопці вже підходили до Липок. Ще здаля вони побачили, що на подвір'ї діда Коцюби біля вуликів разом з дідом порається й бородатий Сергій.
— О! Що я вам казав!— метнув на хлопців вогненний погляд Сашко Циган.— Турист. Ох, не подобається мені цей турист!
Хлопці розгублено мовчали.
До садиби діда Коцюби добиралися вже крадькома — де перебігаючи, а де й поповзом.
Та не встигли вони як слід умоститися на спостережному пункті у лопухах під дідовим тином, як загуркотіла машина і до дідових воріт під'їхав колгоспівський "бобик".
З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію,— слідом за ним.
Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.
— Здоров, діду!— хрипким голосом привітався бригадир.
— Привіт!— таким же хрипким голосом привітався й шофер.
— Драстуйте, як не жартуєте,— кивнув дід.
— У тебе гості?— повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку.— Бобешко. Бригадир...
— Сергій, турист... з Києва...
— Бобинець,— простягнув йому руку й шофер.
— Сергій.
Бобешко розвернувся до діда:
— Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?
— Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.
— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно,— схилив голову набік бригадир.— За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.
— Як скрутить,— зітхнув дід,— то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.
— То все пусті розмови,— насупився Бобешко.— їхати не збираєшся?
— Куди?
— У Київ хоча б.
— Збираюся.
— От,— усміхнувся Бобешко.— Нарешті. Правильно.
— Через тиждень. У ту суботу... Онука заміж виходить. Галочка.
— Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.
— Ні,— рішуче сказав дід.— Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.
— От егоїст!— скривився бригадир.— Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина — колективна істота. Не комаха якась, щоб...
— Ви комах не чіпайте,— перебив його дід.— Комахи — це... Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або... Ні, не бачили! Бо такого не буває.
— Припини, діду!— гримнув бригадир.— Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе...
— Іменно!—підхопив Бобинець.— Іменно — лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що...
— Знаю. Знаю на що!— в очах у діда спалахнули блискавиці.— Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і — будьте здорові.
— Ну...— Бобешко на хвилину затнувся.— Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже...
— А хіба сам він приймав? А правління де було?
— Ну, добре, добре!— нетерпляче перебив діда Бобешко.— Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.
— Іменно!— підтакнув Бобинець.
— Так от!— голос Бобешка набрав металу.— Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу... За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.
— Чия думка?— спитав дід.
— Не прикидайся, старий!— насупив брови бригадир.— Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок... Все одно тут ніхто не живе.
— А я?
— Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.