Чудеса в Гарбузянах
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: Павел Александрович Лукьянов
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чудеса в Гарбузянах». Краткое содержание книги:
Тим часом із сіней з'явилися дід Коцюба й Сергій. Сергій витирав тильним боком долоні губи. А дід продовжував почату ще в сінях розмову:
— ...Був у нас колись голова. Михайло Львович. Ото був чоловік! При йому наш колгосп хіба ж такий був! На всю Україну гримів. У центральних газетах писали... Алеї на соші бачив? Він насадив. При йому була спеціальна бригада дідів — дерева садили. У сусідніх колгоспах — ані деревця. Голо. З одного колгоспу інший видно. А в нас... Чиясь корова об дерево почухається — штраф десять карбованців. А тваринництво! Корови не молоком — сметаною доїлися. Спеціальний дід сидів, тесав гребінці дерев'яні для корів. Розчісувати. Бо пластмасові, вважав, негігієнічні. Корови як лялечки були... Не на машині — на бричці їздив. Біля кожної баби зупиниться, злізе, за ручку поздоровкається, розпитає про все. Що вони скажуть — бригадирам чуби м'яв... Для його центральною фігурою не бригадир був, а рядовий, як ти кажеш, хлібороб...
— А де ж подівся ваш Михайло Львович?
— На пенсію пішов. Хворіти почав... Серце... І прислали Степана Махайловича. Той бричку поламав, машин понакупляв,— і сам, і бригадири — усі їздили, з вікна керували. І дерева замість садити пиляли — на дошки... Раніше молодь не тікала, а при йому порозбігалася хто куди. Агроном і той утік. Хіба можна було видержать? Руками розмахує, кричить. Домахався! Зовсім колгосп розвалив. Слава богу, оце нарешті зняли. Новий тепер. Я його ще й не бачив. Кілька днів усього. Сидить, справи приймає. Кажуть, діловий, принциповий. Хто його зна. Побачимо. Про Махайловича теж казали... От ходімо в хату, я тобі інтересний документ покажу.
Дід Коцюба й Сергій зайшли в хату.
Хлопці ще довгенько чекали, причаївшись за тином, але так і не дочекалися. Видно, розмова діда з диверсантом Сергієм затяглася.
Та й час було повертатися додому на Бамбури, бо вже мали от-от прийти з роботи батьки. І хлопці подалися на свій куток.
Отака-то придибенція, як каже тато Сашка Цигана Павло Максимович, трапилася з ними вчора.
А тепер повернімося у сьогоднішній ранок.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому ви дізнаєтесь про дивний сон Журавля і про незвичайні пригоди, що трапилися з ним уві сні.
...Нарешті сонце вирішило, що вже час, і, одігнавши від себе білу хмарку, схожу на баранця, бризнуло золотими сліпучими іскрами прямо в замружені очі Журавля. Журавель стріпнув повіками і розплющив очі.
І одразу підніс до очей руку, затуляючись від сонця.
Кілька хвилин він лежав нерухомо, хоч уже прокинувся. Уже зрозумів, що то був сон, але йому не хотілося розлучатися з тим незвичайним почуттям, яке він переживав уві сні і яке ще зберігалося в його серці. Такого сну він не бачив ніколи...
Нарешті він підхопився. Нашвидку поснідав і побіг до хлопців. Йому аж кортіло швидше розказати свій сон.
Сашко Циган і Марусик вже повставали, давно поснідали і саме йшли до нього. Він зустрів їх біля воріт.
— Ой, хлопці! Який я сон бачив! Сашко Циган поблажливо усміхнувся:
— Ну, давай! Тільки швидко. Не розтягуй. Щоб, поки дійдемо до Липок, устиг. А то там, може, хто його зна, що й робиться. Залишили діда на того диверсанта, а він...
— Та, мабуть, ще вчора й пішов,— махнув Марусик рукою.— Турист. Чого йому тут, у Липках, товктися?!
— А я чогось думаю, що він лишився в діда ночувати,— Сашко Циган нахмурив брови.— Чогось він мені дуже підозрілий, той турист.
— Та!.. Не вигадуй!— знову махнув рукою Марусик.
— Він, по-моєму, навмисне до діда йшов. Ну, куди йому було йти тією дорогою?
— Мало куди...— Марусик розвів руками.— Туристи тому й туристи, що йдуть, куди заманеться.
— Ну, побачимо,— сказав Сашко Циган.— Давай, Журавель, розповідай свій сон!
— Так от,— почав Журавель.— Значить, так... Сниться мені...— Він завжди починав однаково, з цих слів.— Сниться мені, наче йду я селом із Бамбурів у Липки, як оце ми зараз ідемо. Тільки сам, один, вас нема...
— Неправда, так бути не могло,— сказав Марусик.
— Та не перебивай, ну! Завжди ти перебиваєш. Так от... Іду я, іду. Доходжу до Липок. Дивлюсь, біля однієї з хат, забитих дошками, сидить отой диверсант Сергій. Сидить, як дитина, просто на землі, розставивши ноги, і... плаче. Гірко так плаче, сльози по щоках ллються струмками і на бороді капками звисають.
Я до нього:
"Що таке? Чого це ви?"
А він плаче, заливається, слова вимовити не може.
Нарешті прохопився:
"Таке горе! Таке горе!"
"Та що таке? Що сталося?"
"Ой,— каже,— ой, тільки-но зараз Тайфун Марусю Кощій Безсмертний украв".
І плаче-заливається.
Я на нього — луп!— як на божевільного.