Чудеса в Гарбузянах
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: Павел Александрович Лукьянов
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чудеса в Гарбузянах». Краткое содержание книги:
"Ніхто,— кажу,— не примусив. Я сам, так мені захотілося".
Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.
"Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,— похитав головою цар Добрило.— Щоб п'ятикласник, Циган по-
вуличному, та сам по собі таку роботу придумав".
"Іменно!"—підхопила цариця Злагода.
"Ну,— кажу,— то ваша справа — можете вірити, можете не вірити".
"Ну, чого ти такий?"— докірливо схилила голову набік цариця.
"Іменно!— тепер уже цар підхопив.— Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий".
"Чого це раптом?"— питаю.
"Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило".
"А я цариця Злагода".
"Кидай к бісовому батьку той бур'ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших — усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити".
На якусь мить, чесно кажу, завагавсь я. Дж тут згадав чарівний талісман, жаб'ячу лапку, і наче мене хто холодною водою з криниці облив.
"Ні,— кажу,— дякую, нічого мені не треба".
"Ну й порося ти, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласник. До тебе з усією душею, як до рідного, а ти..."
Очі в царя і в цариці враз стали холодними, мов крижинки. І обличчя закам'яніли і стали вже не як з вати, а як з мармуру.
"Знаєте,— кажу,— ви краще мені не перебаранчайте, бо час іде, а мені ще треба он скільки бур'янища вирвати".
І, не зважаючи на них, знову взявся до роботи.
Рву бур'ян, а сам краєм ока на царя й царицю позираю.
Бачу — шепочуться про щось, радяться. Потім, видно, до якогось спільного рішення прийшли. Цариця рукою махнула: "Давай!" Цар Добрило, мов стара баба-шептуха, пошептав собі під ніс якесь заклинання, на чотири боки сплюнув, хукнув, хекнув, на одній нозі крутнувся...
Я бур'янину — смик, а разом із землею з коріння золоті монети як сипонули. Тьху! Я другу бур'янину за чуба, а вона просто в моїх руках на хокейну клюшку перетворилася. З автографами чемпіонів світу, гравців нашої збірної... От!
"Та не той!..— кричу.— Що ви як діти! Однак нічого не візьму. Сказав — значить, усе!"
Клюшку в бур'яни закинув, золоті монети землею присипав.
А цар і цариця всміхаються медово.
"Не гарячкуй, синку. Ти ще сам себе не знаєш",— каже цар.
"Так уже людина створена, що не в силі вона відмовитися від благ земних,— каже цариця.— Та ще й безплатно..."
"Ні,— кажу,— то тільки людей вашого царського режиму стосується. А я зовсім з іншого суспільства".
"От упертий, черевик!"— лайнувся цар.
"А лаятись,— кажу,— негарно. А ще в короні".
"Він мене повчає, ну!"— плаксиво скривився цар.
"Не хвилюйся, любий!— обняла й пригорнула його цариця.— Нічого-нічого. Він іще пошкодує, він іще поплаче, він іще у нас у ногах валятиметься, як щось захоче, а дістати не зможе".
"Не діждете!"— хотів я гукнути, аж це несподівано залопотіли крила, де не взявся сів біля мене чорний ворон, обернувся на кота Лаврентія й каже:
"Ходімо швидше! Там у селі таке трапилося... таке трапилося..."
І я прокинувся.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
в якому наші герої дізнаються про секретну справу. "Піть-піть-піть! Тьох-тьох-тьох!.." А зорі такі далекі... Як мрії!
— Ну, ти артист!—усміхнувся Марусик.— Понавигадував такого...
— Та нічого я не вигадував! Снилося усе точно, як я розказав,— ударив себе в груди Сашко Циган.
— А я вірю. Могло снитися. Сни — це...— Журавель підняв палець догори.
— Спершу один понакручував, тепер другий. Так я й повірив. Таких снів не буває. Щоб так усе, як у кіно, послідовно одне за одне чіплялося. У сні завжди якась каша — все плутається й перескакує.
— Це від голови залежить. У кого в голові не той... непорядок, у того і в снах каша, нічого не розбереш. Правда, Журавель?
Журавель мовчки всміхнувся.
— У самих у вас каша. До лікаря вам треба. Галюцинації у вас якісь,— образився Марусик.
— Ну, гаразд,— примирливо мовив Журавель.— Ходімо в Липки. Глянемо, що там і як.
...Біля воріт діда Коцюби стояв "бобик". Хлопці спершу думали, що то знову Бобинець і Бобешко. Але побачили, що з-
за хати, з садка разом з дідом Коцюбою і Сергієм вийшов стрункий чоловік — новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.
— Так, мабуть, ви таки маєте, рацію, Іване Івановичу,— усміхнувся голова до діда.
Хлопці перезирнулися. Вони й не знали, що діда звати Іван Іванович. Усі в селі звали його просто дід Коцюба та и усе.
— І вам, Сергію Петровичу, спасибі,— голова поклав руку Сергієві на плече.— За вчасну інформацію. І коли ви вже тут, то поїхали, дещо обговоримо. До побачення, Іване Івановичу!