Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)
- Автор: Дерейко Иван
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Інститут історії України НАН України
- ISBN: 978-966-02-6312-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)». Краткое содержание книги:
В Україні на початку радянсько-німецької війни, питання умов залучення місцевого населення до окупаційних формувань вирішувалось кожним відомством окремо, що створювало масу не схожих одне на одне частин. Єдина спільність полягала у намаганнях довести їх хоча б до умовної відповідності Женевській конвенції 1907 року про правила та звичаї ведення війни, згідно яких примусове використання військовополонених і громадян ворожої країни у власній армії було заборонене. Виняток могли становити лише добровольці.
Після впровадження в РКУ цивільної адміністрації відбулося «впорядкування» місцевих формувань згідно з наказами ОКВ та Гіммлера. По-перше, їм остаточно відвели роль «допоміжних сил», робота яких далеко не завжди була пов’язана з ризиком для життя, а по-друге, для «гіві» та шуцманів встановили рівень утримання, вищий за те, що можна було заробити в інших, менш «колабораційних» галузях.
Наприклад, робітник в РКУ отримував 120–200 окупаційних карбованців на місяць, триразове харчування в їдальні за місцем роботи, плюс невеликий продпайок, до якого входило тільки 700 грамів хліба на тиждень. Пенсії, які виплачували служби соціального забезпечення РКУ, становили 75 крб./міс., і продуктові картки на отримання 100 грамів м’яса, 1 кг хліба та 2 кг картоплі на тиждень. Українці, найняті німецькими інституціями, отримували більше, тобто від 280 до 1200 карбованців, залежно від займаної посади. Як і в кожній кризовій для економіки ситуації, ціни на харчі і товари першої необхідності були досить високими. Продуктова криза і інфляція поглиблювалися згубною політикою необмеженого грабунку окупованих територій, яку нацисти здійснювали впродовж всього часу свого панування на Україні. Так, в Києві, на Житньому ринку, в квітні 1942 року склянка пшона коштувала 18 крб., склянка гороху — 13 крб., десять картоплин — 30 крб., кілограм хліба — 75 крб[84]. Овочі та фрукти стали розкішшю. В Харкові в серпні 1942 ціна фунта вишень (0,4095 кг) сягала 45 крб. Згідно з місячним звітом СД, 90 % кримінальних злочинів, які були здійснені в Україні в 1942 році, сталися через злидні[85]. Офіційний курс карбованця і ціни на товари підтримувались виключно адміністративними, а не економічними методами, тобто переслідуванням «спекулянтів», а не збільшенням кількості товарів на ринку.
Селяни жили не набагато краще. В перші місяці окупації їхнє становище поліпшилося за рахунок самочинного розподілу колгоспного майна і земель. Але надалі, з приходом до влади цивільної адміністрації, цей процес було зупинено, і оголошено про створення на місці колгоспів т. зв. «громадських господарств», із примусовим вилученням у колгоспників привласненого ними майна. А у 1943 році у селян почали відбирати і їхню власну худобу на потреби німецької армії.
Тобто, з кінця 1941 року селяни опинились в тому ж становищі, в якому були і за попереднього режиму — позбавлені приватної власності і змушені працювати у державних господарствах. Різниця полягала в тому, що заробітну платню їм почали виплачувати не зерном, як це було в колгоспах, а знеціненою окупаційною валютою (100–200 крб.). Для порівняння, німці, зайняті у цивільній адміністрації, отримували від 1200 до 4200 карбованців, плюс продовольчі пайки та пільги. Це все компенсувалось лише дрібними крадіжками продуктів власної праці у «громгоспах», що були традиційними і за колгоспної системи, а також дозволом окупантів на ведення присадибного господарства.
Ухилятися від роботи за мізерну платню було неможливо. Праця, як і в СРСР, була обов’язковою. Починаючи з 21 листопада 1941 року, всі безробітні повинні були реєструватись на біржі праці, звідки їх відправляли на будь-які роботи, часто не враховуючи довоєнної спеціальності. Карою за ухиляння від пропонованої праці були ув’язнення, штрафи, примусові робочі табори, а з 1942 року — мобілізація на роботу в Німеччину. Умови ж, в які потрапляли остарбайтери, були ще гіршими. Офіційно східні робітники в Німеччині мали отримувати до 75 марок на місяць, плюс безкоштовне утримання. Реально ж, українці часто працювали майже безплатно, одержуючи від 3 до 20 РМ на місяць, чого в Німеччині не вистачало навіть на найнеобхідніші речі. Робочий день становив до 12 годин, харчування здебільшого було незадовільне, а жили робітники в огороджених колючим дротом таборах. Справа дійшла до того, що навіть працівники СД Харкова у своєму місячному звіті від 25 серпня 1942 року рекомендували «відповідальним інстанціям» заборонити бити остарбайтерів і утримувати їх за колючим дротом, а також забезпечити їм і їхнім сім’ям відповідну матеріальну компенсацію[86].
84
Малаков Д. В. Київ. 1941–1943. Фотоальбом. — К., 2000. — С. 197.
85
ГДА СБУ. — Ф. 2. — Оп. 7. — № по оп. 4. — Спр. 44. — Арк. 7, 9, 24–25.
86
ГДА СБУ. — Ф. 2. — Оп. 7. — № по оп. 4. — Спр. 44. — Арк. 22–23.