Заборонені чари

Дівчата розсміялися. Дивлячись на їхні молоді вродливі обличчя, що аж промінилися веселощами, сер Генрі добродушно всміхався. На телевізійному екрані „рейнджери“ з задоволеним виглядом поплескували один одного по плечах, залишаючи поле після фінального свистка арбітра.

Наступну годину Маріка, Аліса та сер Генрі провели майже без розмов, у тій невимушеній, суто родинній обстановці, коли кожен займається своєю справою і не почуває ані найменшої незручності від мовчання інших присутніх. Таке можливо лише між дуже близькими людьми, яких нітрохи не обтяжує товариство одне одного, а навпаки — створює затишок і комфорт.

Сер Генрі дрімав у своєму кріслі, але час від часу розплющував очі, крадькома позирав то на Маріку, то на Алісу, і щасливо всміхався. Донедавна він був дуже самотнім, його дружина померла сорок років тому, через рік після їхнього весілля, а вдруге він так і не одружився, бо на свою радість і на свою біду зустрів жінку з іншого світу, в яку закохався до нестями і впродовж сімнадцяти років жив рідкими й короткими зустрічами з нею. А потім, коли вона зненацька щезла, лишивши на підлозі біля порталу поспіхом надряпану записку: „Прощавай назавжди. Кохаю. Цілую,“ — він жив спогадами про своє гірке щастя і мучився невідомістю.

День за днем, з року в рік, сер Генрі годинами просиджував у старовинній фамільній бібліотеці, без надії сподіваючись на чудо — і воно таки сталося. Одного разу ввечері, майже шість років тому, почулося довгоочікуване скрипіння іржавих петель, він прожогом кинувся до замаскованих під дзеркало дверей, відчинив… проте побачив не Ілону, а її доньку. Їхню доньку! Він одразу впізнав Маріку, хоча бачив її лише кілька разів, та й то дитиною. Відтоді його життя, що раніше здавалося йому порожнім і безцільним, набуло нового сенсу.

А згодом з’явилась Аліса — його онука, хай і не рідна, двоюрідна. Сер Генрі ніколи не ладнав зі своєю сестрою Елеонорою, а остаточно вони розсварилися при поділі батьківського спадку. Елеонора вважала (до речі, цілком безпідставно), що брат надурив її, і прищепила своєму синові Вільяму глибоку неприязнь до дядька. На щастя, сам Вільям не був таким переконливим, і з розмов з ним про родичів Аліса засвоїла лише те, що десь на півдні Шотландії мешкає „гидкий, скупий дідуган, якого покарав Бог“, і рано чи пізно його маєток стане власністю родини Монтґомері. Проте при першій же зустрічі з сером Генрі двадцятирічна Аліса переконалася, що він зовсім не гидкий і не скупий, а дуже милий та душевний, і майже зразу прив’язалася до нього. Попри спротив рідні з материного боку, вона вирішила оселитися в Норвіку — почасти через дядька, почасти через Маріку, з якою швидко здружилася, — і ось так, несподівано для себе, самотній та нещасний в особистому житті сер Генрі став щасливим батьком родини…