Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
Стенові знадобилося кілька секунд, щоб збагнути Флавіанів намір. За цей час молодий король встиг відчинити двері й вибіг з кабінету. Стен швидко подався за ним.
Покої господаря й господині замку, в яких мешкали Стен та Маріка, призначалися для подружжя, тому сполучалися між собою дверима через вітальні. Флавіан знав про це і тепер прямував до Маріки, щоб посеред ночі зажадати від неї пояснень.
Стен наздогнав його запізно — вже на порозі сестриної спальні. Там горіла свічка, і Стен з полегшенням переконався, що Маріка в ліжку сама. Поклавши руку Флавіанові на плече, він пошепки сказав:
— Зачекай до ранку, добре? Якщо зараз ти розбудиш її, вона буде зла, як сто чортів.
— Тим краще, — також пошепки, але твердо заперечив Флавіан. — Принаймні вона буде щирою. — І рушив до ліжка.
Стен лише приречено зітхнув, змирившись із неминучим, і замкнув двері спальні на засув, щоб перекрити шлях покоївці на той випадок, коли сестра, прокинувшись, влаштує скандал.
Тим часом Флавіан схилився над Марікою й легенько торкнувся її вкритого плеча. Потім натиснув дужче, нерозбірливо вилаявся й різко зірвав з неї ковдру.
Думка про те, що Флавіан з’їхав з глузду, не встигла сформуватись у Стеновій голові. Наступної миті він у відчаї застогнав, побачивши замість Маріки в ліжку опудало з подушок та лялькової голови.
„Ну ось,“ — сумовито подумав він. — „Цього я й боявся.“
А Флавіан схопив голову за розкішне золотаве волосся і, метеляючи нею, істерично захихотів.
— Кажеш, заповідь предків?… Гарна заповідь!… Стеніславе, друзяко, твоя цнотлива сестричка має тебе за дурня… І мене також… Нас обох!…
Він люто пожбурив лялькову голову в куток, тут-таки вгамувався, сів на край ліжка й затулив обличчя руками.
Стен на хвилю вийшов зі спальні й зазирнув до кімнати покоївки. Дівчини там не було, а її ліжко залишалося застеленим.
„Шльондра!“ — подумки вилаявся він. — „Сама гуляє, ще й Маріку, либонь, покриває. Ох і задам же я їй!…“
Коли Стен повернувся, Флавіан продовжував сидіти на ліжку. Його плечі здригалися — було видно, що він ледве стримує сльози.
— Ну все, ходімо, — суворо мовив Стен, розуміючи, що найменший прояв співчуття може спровокувати новий вибух.
Флавіан покірно почвалав за ним до його кабінету. Було лише пів на першу, але Стен не збирався чекати призначеного часу. Його зовсім не надихала перспектива провести ці двадцять хвилин, обговорюючи з Флавіаном їхнє прикре відкриття, або — ще гірше — розмовляти про щось інше, щосили прикидаючись, ніби нічого не сталося.
Стен активував портал і звернувся Флавіана, що з неприкаяним виглядом стояв посеред кімнати:
— Гаразд, пішли. Тільки не забудь корону.
Той розгублено поглянув на нього й вимовив лише одне слово з ледь відчутною запитливою інтонацією:
— Куди?
— На зустріч з Радою, куди ж іще.
Флавіан навіть не поцікавився, звідки Стен знає про місце цієї зустрічі. Він узяв зі стола корону, абияк нап’яв її на голову і підійшов до Стена.
— Що далі?
— Зараз побачиш.
Від порталу тяглося понад п’ять тисяч „ниток“. По пам’яті Стен міг відшукати лише кілька десятків, якими часто користувався, ще близько тисячі „адрес“ було записано на його чаклунський камінь у персні, а решта залишались для нього просто шляхами, що вели до інших порталів. Підлітком Стен часто розважався, смикаючи за першу-ліпшу невідому „нитку“. Як правило, йому відповідали, тоді він перепрошував за марний виклик, представлявся сам і питав, хто є господарем цього порталу, а одержану інформацію записував на свій камінь. Проте були й такі „нитки“, які вперто не подавали ознак життя. Можливо, вони вели до мертвих порталів, або до таких, чиє існування їхні господарі воліли не розголошувати.
Стен не надсилав запиту на відкриття порталу, через який збирався пройти. Він був доступний йому вже майже чотири роки — і це було частиною великої таємниці, про яку, крім самого Стена, знало ще одинадцять людей… Вірніше, дванадцять — але про існування дванадцятого він навіть не підозрював.
— Проходьмо, — сказав Стен, задіявши охоронне закляття, і вони разом ступили під арку.
А вже за мить обоє опинилися в неглибокому алькові стіни просторого приміщення округлої форми з високою склепінчастою стелею та широкими вікнами, через які відкривалася велична панорама засніжених гірських вершин, бездонних ущелин і білих клубчастих хмар унизу, що суцільною ковдрою застилали землю. В чистому блакитному небі яскраво світило сонце, і в його промінні сліпуче сяяв сніг на вершинах гір. Видовище було таким вражаючим, що аж захоплювало подих.