Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Серед зеленої осоки крутилося й борсалося щось темне. Потім у траві майнула болісно витягнута шия й понад болотом розлігся страшний крик. Я похолов з жаху, але нерви мого товариша були, мабуть, міцніші.

— Кінець! — мовив він. — Затягла трясовина. Це вже вдруге за останні два дні, а скільки їх іще загинуло! Ходять туди з літа до самісінької осені, поки не потонуть. Недобре місце оця Ґримпенська трясовина.

— Але ви кажете, що пробиралися туди?

— Так, там є одна чи дві стежки, якими спритна людина може пройти. Я відшукав їх.

— Але навіщо вам ходити до такої страшної трясовини?

— Бачите оті пагорби вдалині? Це справжнісінькі острівці серед непролазної драговини, яка поволі оточила їх зусібіч. Там є такі рідкісні рослини, такі метелики — лише зумійте туди потрапити!

— Колись спробую.

Степлтон здивовано поглянув на мене.

— Заради Бога, облиште навіть думати про таке! — сказав він. — Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад ви не повернетесь, вірте мені. Я сам ходжу туди лише тому, що запам’ятав багато дрібних прикмет.

— Стривайте! — вигукнув я. — Що це?

Тихе, протяжне, невимовно сумне виття розляглося над болотами. Ним сповнилося все повітря, але сказати, звідки воно долинуло, було неможливо. З невиразного скімління воно помалу обернулось на глухий рев і знову послабшало до сумного, стражденного стогону. Степлтон здивовано глянув на мене.

— Дивні місця ці болота! — сказав він.

— Що це за звуки?

— Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобичі. Я вже чув його разів зо два, але не так голосно, як сьогодні.

Похоловши зі страху, я обвів поглядом широчезну долину, вкриту зеленими купинами очерету. Ніщо не порушувало її мовчання, окрім двох круків, що гучно крякали, сидячи на гранітному стовпі позаду нас.

— Але ж ви вчена людина. Хіба личить вам вірити в такі дурниці? — спитав я. — Як ви самі пояснюєте цей дивний звук?

— Трясовина іноді видає химерні звуки. Чи то мул осідає, чи вода підіймається, — хтозна?

— Ні, ні, то був голос живої істоти.

— Що ж, можливо. Ви ніколи не чули, як кричить водяний бугай?

— Ніколи.

— То дуже рідкісний птах, в Англії він майже вимер, але на таких болотах усяке трапляється. Я нітрохи не здивувався б, якби дізнався, що ми почули крик одного з останніх тутешніх бугаїв.

— Я ніколи в житті не чув таких химерних, моторошних звуків.

— Що ж, місця тут справді таємничі. Погляньте на отой пагорб. Що ви про нього скажете?

Увесь схил пагорба був укритий кільцями з сірого каменю; я налічив їх десь із двадцять.

— Що це? Кошари?

— Ні, житла наших пращурів. Первісна людина густо заселяла ці болота, а оскільки після неї тут більше ніхто не жив, то усе це так і зосталося недоторканим. Знято лише дахи. Якщо вам цікаво, можете піти туди й побачити вогнище та ложе.