Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— За яких нових умов?

— Я хочу сказати, що сер Чарльз жив самітником й наших послуг йому цілком вистачало. Але ви, природно, захочете ширшого товариства, тож вам доведеться міняти слуг.

— То ви з дружиною хочете звідси піти?

— Якщо ви не будете заперечувати, сер.

— Але ж у цьому будинку жили кілька поколінь ваших предків, чи не так? Я не хотів би починати тут своє життя, зруйнувавши давні родинні узи.

На ключниковому обличчі відбилося хвилювання:

— Нам з дружиною це теж нелегко, сер. Але, правду кажучи, ми були такі віддані серу Чарльзові, що й досі не можемо опам’ятатись після його смерті. Нам боляче тут зоставатися. Боюся, що ми вже не житимемо спокійно в Баскервіль-Холлі.

— Що ж ви збираєтесь робити?

— Сподіваюся, сер, що нам пощастить почати якусь власну справу. Адже сер Чарльз не обминув нас своєю щедротою. А тепер, сер, з вашого дозволу, я покажу вам ваші кімнати.

Старовинний передпокій був обведений галереєю з поруччям і двома прогонами сходів. Моя спальня була в одному крилі з Баскервілевою, майже поряд із його дверима. Ці кімнати виглядали сучаснішими за середню частину, а яскраві шпалери й безліч свічок пом’якшили гнітюче враження, що склалося в мене відразу після приїзду сюди.

Проте їдальня на долішньому поверсі вразила нас своїм похмурим мороком. То була велика кімната з підвищенням для столу, за яким сидів господар, відокремлений однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти менш поважні особи. В одному її кінці була галерея для музик. Над головою в нас чорніли сволоки й закіптюжена стеля. Цілком можливо, що колись запалені смолоскипи, строкатий одяг гостей і бучні веселощі бенкетів пом’якшували похмурий вигляд кімнати, але зараз, коли тут під єдиною лампою з абажуром сиділи двоє джентльменів у чорному вбранні, їхні голоси лунали приглушено і настрій був не дуже веселий. Предки в найрізноманітнішій одежі — від єлизаветинського вельможі до дженджика часів Регентства — дивились на нас із довжелезного ряду портретів на стінах, гнітячи своєю мовчанкою. Розмовляли ми мало, і я зітхнув з полегкістю, коли обід скінчився й ми пішли до новенької більярдної викурити по сигареті.

— Правду кажучи, місце не надто веселеньке, — мовив сер Генрі. — До всього цього, гадаю, можна звикнути, але зараз мене тут усе гнітить. Нічого дивного, що мій дядько трохи нервувався, живучи на самоті в такому будинку. Ходімо, мабуть, спати; може, вранці тут відчуємо себе приємніше.

Перш ніж лягти, я відсунув завіси й визирнув у вікно. Воно виходило на травник перед парадними дверима. За травником гнулись од вітру високі дерева. З-за хмар, що мчали небом, виглядав місяць. У його холодному світлі я побачив за деревами зубчасті скелі й довгу смугу понурих боліт. Я заслонив вікно, переконавшись, що останнє моє враження анітрохи не суперечить першому.

Але дуже скоро виявилось, що це ще не все. Незважаючи на втому, я ніяк не міг заснути й крутився в ліжку, марно закликаючи до себе сон. Десь далеко церковні дзиґарі вибивали кожні п’ятнадцять хвилин, порушуючи мертвотну тишу в будинку. Але опівночі до мого вуха несподівано долинув чіткий, виразний звук, стосовно природи якого не могло бути й сумніву. То був жіночий плач — притлумлений, нестримний плач людини, чиє серце краялося від туги. Я присів на ліжку й почав уважно слухати. Плакали десь недалеко, — напевно, в самому будинку. З півгодини я чекав, увесь насторожившись, однак не почув більш нічого, крім дзвону дзиґарів і шурхоту плюща, що вився по стінах.