Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2». Краткое содержание книги:
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
— Овва! А це що таке? — вигукнув доктор Мортімер.
Перед нами височіло круте узгір’я, поросле вересом, — перший вісник боліт. На його верхівці, наче статуя на п’єдесталі, застиг вершник із рушницею напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
— Хто це, Перкінсе? — спитав доктор Мортімер.
— З Принстаунської тюрми втік в’язень, сер, — відповів наш візник, обернувшись із передка. — Уже третій день шукають, на всіх шляхах і станціях повиставляли вартових, але все марно. Тутешнім фермерам це не до душі, сер, та що поробиш.
— Але ж тому, хто наведе на його слід, начебто пообіцяно п’ять фунтів.
— Так, сер, проте надія одержати п’ять фунтів мало, а те, що тобі можуть перерізати горлянку, правда. Це, бачте, не простий в’язень. Такий ні перед чим не зупиниться.
— І хто ж він?
— Селден, убивця з Нотинґ-Хіллу.
Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу за неї брався Холмс, зацікавившись небаченою жорстокістю злочину й звірячою люттю, якою були позначені всі Селденові вчинки. Судді навіть засумнівались у здоровому глузді вбивці, й через те смертну кару йому замінили ув’язненням.
Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища під крижаним вітром і похмурим небом. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся у пальто.
Родючі землі зосталися позаду. Ми озирнулися: промені надвечірнього сонця обертали струмки на золотаві стрічки, освітлювали червонясту ріллю й густі чагарники. Дорога, що перетинала рудувато-оливові перевали з величезними брилами, ставала дедалі занедбанішою. Часом перед нами за кам’яними мурами, яких не зміг прикрасити навіть виткий плющ, з’являлися будинки. Раптом перед нашими очима постала схожа на чашу, глибока улоговина з хирлявими дубками й соснами; їх покривив та погнув вітер, що лютував тут із давніх-давен. Над деревами стриміли дві гостроверхі вежі. Візник показав на них батогом.
— Баскервіль-Холл, — промовив він.
Господар маєтку підвівся в колясці; щоки його зарум’янились, очі спалахнули. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастої брами із двома обвітреними, порослими лишайником стовпами, які увінчували вепрові голови — герб Баскервілів. Вартівня містилася в старенькому, з оголеними кроквами, гранітному домику, але перед нею вже стояла нова, ще не закінчена, будівля — перший плід південноафриканського золота сера Чарльза.
Від воріт вела алея. Стукіт коліс знов потонув у шурхоті листя, старі дерева зімкнули своє гілля над нашими головами, утворивши темне склепіння. Баскервіль здригнувся, поглянувши в глибину алеї, де видніли примарні контури будинку.
— Це сталося тут? — приглушено спитав він.
— Ні, ні, в тисовій алеї, з іншого боку.
Молодий спадкоємець понуро озирнувся довкола.
— Нічого дивного, що мій дядько, живучи в такому місці, увесь час сподівався лиха, — сказав він. — Тут перелякається будь-хто. Ні, не промине й півроку, як я проведу сюди електрику і ви не впізнаєте цих місць. Біля дверей у мене горітимуть ліхтарі Едісона й Свена на тисячу свіч!
Алея закінчувалась широким травником; обігнувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я зміг розгледіти тільки мурований фасад і терасу. Все було геть-чисто повите плющем, з плетива якого визирали лише вікна й герби. Над центральною частиною будинку височіли дві вежі — стародавні, зубчасті, з численними бійницями. Два новіші його крила були побудовані з чорного граніту. Крізь щільно заґратовані вікна на травник падало яскраве світло, а над крутим гостроверхим дахом з високими димарями здіймався стовп темного диму.
— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холла!
Високий чоловік виступив з темряви, що огортала терасу, й відчинив дверцята коляски. З жовтого світла, що падало з дверей, виринула чорна жіноча постать. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові позносити на землю наші валізи.
— Ви не будете заперечувати, сер Генрі, якщо я поїду просто додому? — сказав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.