Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Нічого дивного, що перемога перших (а саме — більшовиків) за кілька років вилилася в масштабну війну проти селянства й психології дрібного господаря вцілому.
Власне, оце психологічне усвідомлення хоча й несформульованої, але від того, може, навіть ще більш страшної, бо не обмеженої словом чи поняттям, загрози й безперспективности життя на землі спричинило поразку всіх селянських рухів XIX—XX століть. Звузивши панораму до меж України, відзначимо, із одного боку, ще й з'яву цілої плеяди письменників, вихідців із села, а з іншого, — різке загострення онтологічної самотности невкоріненої в традиційний соціум людини перед очима всесильного Молоха історії.
У такому контексті цілком закономірним видається той факт, що найгостріше всі ці проблеми відчували саме ті, кому долею було суджено змінювати батьківщину: ірландець Джойс, еміґранти Кафка й Камю. Останній у відповідь на звинувачення в байдужості до Алжиру, своєї батьківщини, кинув в обличчя суспільства згодом масово коментовану фразу: «Я вірую в справедливість, але передусім я буду захищати свою матір»[74].
Саме оцей пріоритет «матері» перед справедливістю вказує на вуха, які стирчать занадто очевидно, аби їх можна було дозволити не помічати: єретик Камю є очевидним носієм традиційного устрою життя, яке, попри всі його виклики суспільній моралі, виказують типового селюка: «своя сорочка ближча до тіла», а абстрактна правда, справедливість і закони історичного розвитку лише збільшують прірву між людиною та світом.
Усі ті слова, щоправда, зі значно меншим ступенем узагальнення, можна застосувати й до українських письменників, які полишали безперспективні села, аби здобувати успіх у столичних і нестоличних містах.
Дуже невелика кількість цих вихідців досягла справжнього визнання й життєвого успіху, але при цьому мало хто з них став своїм у культурі міст. Прикро, але їхні життєві долі часто відповідали змісту фрази, яку приписують Коротичу: «Першу частину свого життя український письменник намагається вирватися з села, а другу кладе на те, щоб оспівувати прекрасне сільське життя…» Це ґлобальне протиріччя певною мірою пояснює той факт, що сьогодні більшості носіїв міської культури (особливо — дітям) залишаються чужими й малозрозумілими твори українських класиків, які єхидно висміюються учнями по школах («Краще з'їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину» тощо), хоча академічне літературознавство старанно робить вигляд, що нічого такого немає.
Є. Ще й як є!
Не секрет, що більшість вихідців із селянської культури все це прекрасно відчували й усвідомлювали, але вивести проблему на рівень публічного, а не приватного дискурсу було зась: «У народницькому дискурсі література й літератори бачилися як одна велика сім'я… Народницький міт передбачав, що в ідеальній народній сім'ї існує гармонія між поколіннями, діти шанують батьків, молодші — старших, старші дбають про молодших, а авторитет батьків і старших безсумнівний»[75].
Ця констатація очевидного, але ще не ословленого на рівні публічного дискурсу, є своєрідним визнанням поразки, слабкости, виразної непотрібности зусиль для реалізації декларованих народництвом цілей — виховання народу. Ще страшніше це було визнати українським письменникам, які волею долі усвідомлювали себе останньою надією поневоленої нації[76]. І зовсім не випадково у своєму листі до Василя Стуса з приводу його «Феномена доби» Станіслав Тельнюк писав:
«Василю!
Я міг би не відповідати на твій памфлет „Феномен доби“. Він не мені адресований. Я думаю не так, як ти, і мене твій памфлет ні в чім не похитнув. Факти, які ти повідомляєш, мені відомі й так. Арґументація, що нею ти орудуєш, — мені знайома. Мені навіть неохота її спростовувати, просто неохота витрачати на це фосфор.
Але я взявся відповісти тобі хоча б ось чому. Ходить по руках памфлет, у якому обливається брудом найбільший український поет останнього півсторіччя (підкреслення зроблене слідчим Логіновим або суддею Дишлем для доведення антирадянської аґітації й пропаґанди В. Стуса — Д. С.) — і це вважається річчю не тільки дозволеною, а ще страшніше — проґресивною, революційною, необхідною і т. д., і т. п., і т. ін. І НІХТО — я маю на увазі не демагогів, а людей справді порядних, справді мислячих, справді самостійних — НІХТО не волає: „Ґвалт!“, НІХТО не обурюється, НІКОГО не проймає дріж.
74
Цит. за: Зенкин Сергей. Жития великих еретиков. Фигуры иного в литературной биографии // Иностранная литература. — 2000, ч. 4, С. 136.
75
Соломія Павличко. Теорія літератури. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 47—48.
76
Із цією думкою погоджувалися всі учасники народницького дискурсу: від Е. Маланюка до О. Корнійчука. Цього ж вимагала й ідеологічна пропаґанда (як радянська, так і антирадянська), що примушувала письменників до виховання людей. Із іншого боку, «модерне», яке нині рекомендують розуміти як сучасне або найсучасніше в кожний проміжок історичного часу, є «прагненням до оновлення існуючих форм та к а н о н і в, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку сучасного світу, досягненням природних наук, філософії, психології, техніки, комунікації XX ст.» (Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень. Керівник проекту А. Волков. — Чернівці: Золоті литаври, 2001, С. 342). Прихильність до традиції оголошується сучасними дослідниками реакційною, і це цілком відповідає дійсності, адже протистоїть ідеям европоцентричного уявлення проґресу. Проте, коли дивитися на це з точки зору антиґлобалізму, то така донкіхотська народницька позиція хоча й видається малоперспективною, проте виглядає значно моральнішою щодо матері — біологічної, матері-вітчизни, матері-земли, зберігаючи, нехай і в законсервованому вигляді, можливість інакшости як іншого вибору й іншого способу буття людини. Проблема української літератури саме в тому й полягає, що наша земля, з її традиційним селянським, є однією з тих точок великої напруги, де архаїчна селянськість до останнього чіпляється за життя, зберігаючи потенційну можливість іншорозвитку, тобто — можливість іншого вибору для людини та суспільства. І в збереженні цього «духу земли» велика заслуга саме народницького дискурсу, в якому принцип ієрархічности та спадкоємности — «Котляревський був духовним батьком Шевченка, Шевченко — Франка» (Шерех Ю. На риштуваннях історії літератури // Шерех Ю. Друга черга. — Ню Йорк, 1978, С. 31.) — законсервував напозір «малоперспективну» з погляду проґресу, але відповідного «духові земли» ідею інакшого як альтернативного процесу розвитку людства.