Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Найближче до осягнення світопочування письменника підійшов матіївський самітник Костянтин Москалець[86]: «Здається, єдине, чого хотів Стус від своєї долі, — обережно пише він, — щоб вона була тяглою, щоб не вщухав життєвий порив, „діонісійська стихія, що не знає полярностей“ як у його індивідуальному бутті, так і в історії української нації. Замість цього він знаходить „уламки доль“, втручання сил, які важко зрозуміти й означити притаманними його мові поняттями. Включеність до життєвого пориву, перебування на стрижні течії, стан, „коли не я пишу, а мною пише“, є для Стуса ідеальними зразками людського існування, водночас не бракує текстів, у яких він наполегливо протиставляє долі сваволю або ж уважає, що фатум, доля, Бог кшталтують людину поза її свідомою волею, або ж людина є співпрацівником Бога у виробленні індивідуального кшталту душі… Ця особливість його мислення варта уваги майбутніх читачів і дослідників творчости Стуса, позаяк може статися, що тут — як і в кожній архетиповій постаті — працює засада компліментарности, коли крайні члени бінарної опозиції є умовою одна одної і тоді істотнішим є зв'язок між ними та функція самої опозиції, а не видиме протистояння»[87].
Москалець дуже точно фіксує наявність виразної опозиційности не лише в долі В. Стуса, а й у його творчості — вірність Долі й сваволя людини, яка здатна не лише своїм життям продовжити в часі традицію, а й змінити, змодифікувати її. Інакше кажучи, це засвідчує онтологічну потребу й навіть необхідність зафіксувати й увічнити матірні традиції, адже, як европейськи освічена людина, Стус гостро й болісно усвідомлює її приреченість на торній дорозі цивілізаційного поступу. В цьому контексті екстенсивний шлях розвитку тоталітарного СРСР давав його культурі виграш у часі, тому боротьба за збереження національної культури, яка була прапором всіх шістдесятників, не задовольняла його. Він, можливо гостріше й чіткіше від інших своїх сучасників, розумів потребу не так зберегти — рано чи пізно проґрес таки переможе, — як перекодувати традицію на універсальну мову культури, аби вона, як життєстійкий вид, отримала бодай примарний шанс зреалізуватися в нових, несприятливих для неї умовах.
Таке усвідомлення й чесні висновки — «живу не я, а мною» — неминуче мусили привести Стуса до розуміння трагедії онтологічної кризи й пошуків виходу з неї: він не міг зректися ні роду, бо це «не гідно мужчини», ні культури (і західної культури — насамперед), хоча в листах і розмовах часто говорить про її «паразитування» на людській біді, крові та людському стражданні.
Пошуки поєднання Волі та Сваволі рано чи пізно мали або привести до краху, або допомогти витворити власну модель світобудови («кшталтуватися», за Москальцем), щедро здобрену селянським анархізмом, найхарактернішою рисою якого є онтологічна неповага до нав'язаного закону, який часто суперечить і логіці життя, і освяченій століттями традиційности селянського побуту.
І тут треба звернути увагу на проблему, яка, хоча й присутня в українській літературі ще від кінця позаминулого століття, однак і досі має багато нез'ясованих питань і, як це не прикро, непродискутованих тем.
Мова про загострення в новітніх дослідженнях протистояння «модерного» та «народного», точніше — «народницького» в українській культурі та літературі загалом. Дослідники нової формації, здається, всі, окрім В. Моренця, беззастережно віддають перевагу напозір більш сучасному, «модерному», нищівно критикуючи «народницьке», яке в колах часописів «Критика», «Книжника-review» і частково навіть «Сучасности» давно стало синонімом малоосвіченого й навіть архаїчного в мистецтві загалом і літературі зокрема.
Найкоректніше, найпослідовніше та найдоказовіше це вдалося зробити апологету модерного С. Павличко, яка в «Дискурсі модернізму в українській літературі» ніби прокладає місток між розумінням модерного як проґресу і народницького як застою на початку й наприкінці віку минулого: «Народництво висувало тезу спиратися на „своє“, автентичне, на противагу чужому, західному. Наскільки автентичним було автентичне? І Франко, і Єфремов зазнали впливу російського народництва. Франко свого часу (в 1870-х роках) переклав уривок роману Чернишевського „Что делать?“, потім (на зламі 1870-х і 1880-х) видавав статті Писарєва і Добролюбова, крім того, посилався з пієтетом на російських народників у своїх статтях „Найновіші напрямки в народознавстві“, „Чи вертатися нам назад до народу?“ та ін. Єфремов зазнав впливу Михайловського, суперечка якого з Мережковським була характерною для російської культури зламу віків. Захоплюючись російським соціалізмом, який інтелектуально вигравав на фоні клерикального народовства, не кажучи вже про москвофільство, Франко та інші не помічали, як разом із ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу, їхні заклики спиратися на свою рідну „почву“, їхній містицизм (народ — носій вищої мудрости) і навіть схильність до месіанської екзальтованости»[88].
86
Костянтин Москалець. Страсті по Вітчизні // Критика. — 1999, Червень.
87
Там само. — С. 12.
88
Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 71—72.