Сповідь відьом

— Що ви, в біса, робите?! — роздратовано напустилася я на нього, коли вибралася з човна і пішла на вампіра нетесаними дошками пристані. Я важко дихала від завзятого веслування, а мої щоки горіли вогнем. — Чому ви зі своїми приятелями переслідуєте мене?

Клермон нахмурився.

— То не мої приятелі, докторе Бішоп.

— Як це не ваші? Відтоді як моя тітка затягла мене проти моєї волі на літній язичницький фестиваль, коли мені було тринадцять, я жодного разу не бачила так багато вампірів, відьом та демонів в одному місці. Якщо вони справді не ваші друзі, то чому ж увесь час вештаються довкола вас, га? — З цими словами я витерла рукою чоло, відкинувши пасма мокрого волосся.

— Господи милосердний… — спантеличено промимрив вампір. — То ті чутки — правдиві.

— Які ще чутки? — роздратовано спитала я.

— Ви й справді гадаєте, що цим… тварюкам хочеться проводити час біля мене? — гидливо спитав Клермон із подивом у голосі.

Я схопила свій пуловер за край і стягнула його через голову. Швидкий погляд Клермона ковзнув по моїх ключицях, оголених руках та кінчиках пальців. Перед ним у звичній веслувальній одежі я раптом відчула себе зовсім голою.

— Так, — відрізала я. — Мені доводилося жити в Оксфорді раніше. Я приїжджаю сюди щороку. І єдина зміна, яка за увесь цей час трапилася, — це ваша поява. Від минулого вечора, коли ви з’явилися і буквально випхали мене з бібліотеки, на мене витріщалися незнайомі вампіри та демони і мені погрожували так само незнайомі відьмаки.

Руки Клермона злегка піднялися, наче він хотів взяти мене за плечі й струснути. При зрості п’ять футів сім дюймів мене важко назвати недомірком, але вампір був такий високий, що я мала закидати назад голову, щоб дивитися йому в очі. Усвідомлюючи різницю у зрості та вазі між мною та Клермоном, я ступила крок назад, схрестила на грудях руки, і покликала на допомогу моє професійне «я», щоб опанувати себе.

— Вони цікавляться не мною, докторе Бішоп. Вони цікавляться вами.

— Але ж чому? Що їм, в біса, від мене треба?

— А ви й справді не знаєте, чому всі демони, відьми та вампіри на південь від центральних графств Англії за вами слідкують? — У його голосі почулася нотка недовіри, а вираз його обличчя був такий, ніби він вперше мене бачить.

— Ні, не знаю, — відказала я, спрямувавши погляд на двох чоловіків, що насолоджувалися пивом за ближнім столиком. Дякувати Богу, вони переймалися лише власною розмовою. — Я нічого особливого в Оксфорді не робила — просто читала старі манускрипти, займалася веслуванням на річці, готувалася до конференції й ні з ким не спілкувалася. І більше нічим я тут ніколи не займалася. Тобто я не давала цим тварюкам жодних підстав для виявляння до мене підвищеної уваги.