Сповідь відьом

Моє дихання стало частим і уривчастим. «Геть з моєї голови!» — тихо, але з серцем наказала я, торкаючись свого лоба.

Клермон з’явився поруч так швидко, що я й не помітила, як він пройшов повз столи. Мить — і він вже стояв біля мене, однією рукою спершись на спинку крісла, а другою — об стіл переді мною. Його широкі плечі огорнули мене, немов крила сокола, що прикриває свою здобич.

— Із вами все гаразд? — спитав він.

— Так, все нормально, — відповіла я тремтячим голосом, остаточно розгублена, бо не розуміла, навіщо вампіру захищати мене від відьмака.

Із галереї над нами якась читачка висунула голову, щоб подивитися, що ж там трапилося. Потім вона підвелася і нахмурила брови. Звичайній людині важко було не помітити відьму, відьмака, та ще й вампіра.

— Відійдіть. Люди помітили нас, — прошипіла я крізь стиснуті зуби.

Клермон випростався на повен зріст, але так і стояв спиною до відьмака, прикриваючи мене, немов ангел-хранитель.

— Ой, напевне я помилився, — промимрив відьмак із-за спини Клермона. — Я гадав, що те місце незайняте. Вибачте. — М’якими кроками він відійшов на безпечну відстань, і тиск на мою голову поволі вщух.

Війнув легенький вітерець — то холодна рука вампіра потягнулася була до мого плеча, але завмерла і знову взялася за спинку крісла. Клермон нахилився до мене.

— Ви дуже зблідли, — мовив він низьким тихим голосом. — Може, мені відвести вас додому?

— Ні, не треба, — похитала я головою, сподіваючись, що він повернеться на своє місце, і я поволі опаную себе. А з галереї за нами підозріло спостерігала недоречно допитлива читачка.

— Докторе Бішоп, я справді гадаю, що вам слід дозволити мені відвести вас додому.

— Ні! — мій голос прозвучав голосніше, аніж я хотіла. — Мене не вигнати з цієї бібліотеки — ні вам, ні абикому.

Обличчя Клермона було бентежно близько. Він повільно втягнув через ніздрі повітря — і я знову відчула п’янкий аромат кориці та гвоздики. Щось у моєму погляді переконало його, що я не жартую, і вампір відсахнувся. Його рот випрямився в сувору лінію, і він мовчки повернувся за свій столик. Решту дня ми провели в стані перемир’я і послаблення напруженості. Мені ніяк не вдавалося завершити перший аркуш і розпочати другий, а Клермон гортав аркуші та списані нотатники з уважністю судді, що вирішує справу про смертний вирок.

На третю годину дня з засмиканими нервами я зрозуміла, що вже не зможу зосередитися. День змарновано.

Зібравши свої манатки зі стола, я запхала манускрипт у коробку.

Клермон підняв голову.

— Йдете додому, докторе Бішоп? — Його інтонація була невимушено-нейтральною, але очі блищали.

— Так, — відказала я.

Вампір передбачливо зобразив на своєму обличчі повну байдужість.