Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
— Я хотів би спитати вас, у чому мене звинувачують? Я вже тут відпочиваю третій місяць, пора з'ясувати…
— Саме для цього я вас і запросив, Всеволоде Володимировичу.
Генерал поклав міцну руку на чотири папки, що лежали біля телефону, який відрізнявсь од усіх інших формою й кольором, уважно, з певним співчуттям подивився на Ісаєва, спитав, чи хоче його співрозмовник курити, вислухавши негативну відповідь, похитав головою: «Не всі мають таку силу волі, часом за одну затяжку таке починають плести, хоч вуха затикай…»
— Давайте по ділу, — Ісаєв говорив сухо, зовсім спокійно, бо розумів, що саме зараз почалася гра; він чув про це від Айсмана, прийом називався «тепло проти холоду».
— Давайте, — погодився той, що відрекомендувався «Аркадієм Аркадійовичем Івановим». — Усі документи, що нам пощастило зібрати на вас, довели до відома вищого керівництва. Мене уповноважили передати: майбутнє у ваших руках, Всеволоде Володимировичу…
— Як це?
Іванов на мить задумався, потім, не спускаючи очей з Ісаєва, подзвонив по телефону:
— Кава відміняється й бутерброди також. Пришліть перукаря, принесіть костюм, хороші туфлі, сорочку з галстуком і светр… Ми поїдемо обідати в готель «Москва». — Він по-дружньому підморгнув Ісаєву і, прикривши долонею мембрану, спитав: — Як ставитесь до такої перспективи, га?
Підвівшись з-за столу, генерал накинув на плечі потертий піджак:
— Учора повернувся з Лондона, погода там паскудна, морозить чогось, третю таблетку аспірину жую, хоча б не захворіти… До речі, те, що жодним словом не обмовилися на допитах про дружину й сина, свідчить, що ви правильно обрали лінію захисту: не показувати больові місця контрагенту. Але біда в тому, що всі ваші попередні розмови — на дачі — фіксувалися. Ми їх ретельно вивчили: міра щирості, ступінь прив'язаності до тих, кого так давно не бачили, отже, тепер нам ясно: всі ці тижні ви готувалися до бійки. Правильно, до речі, робили… Перемагає — сильний.
— Перемагає розумний.
— Це балачки, Всеволоде Володимировичу! Романтика, минуле століття… Думаєте, слідчий Каменева був розумніший за Льва Борисовича? Сильніший був! Владу мав! Право на вчинок! Тому й переміг… А ще ж молодий був, тридцять два роки лише… А ви, розумник, стільки напартачили протягом двох допитів, що вас з милом мий — не відмиєш… Хто творець Червоної Армії? Троцький? Ваші слова? Ваші. Ось вам вісім років тюрми за антирадянську пропаганду. Червону Армію створили Ленін і Сталін, а керував нею Йосиф Віссаріонович… Хто з Леніним їхав через Німеччину? Зінов'єв? Ваші слова? Ваші. Ще десять років — антирадянська пропаганда. На суді від своїх слів не відмовитесь? Не відмовитесь. А суд буде відкритий, публіка кричатиме, вимагаючи смерті мерзенному наклепникові, агентові гестапо, а в минулому зв'язковому між ворогами народу Постишевим і Блюхером з гітлерівським шпигуном Троцьким, — ви ж і ці свої показання підписали… І ми будемо змушені присудити вас за сукупністю до смертної кари, але після перемоги ми подобрішали, — смертну кару автоматом заміняємо на чверть століття таборів, цим ви себе вже забезпечили… І не винуватьте нас, ніхто вас за язик не тяг, а коли обрали принципову позицію — що ж, валяйте, виведемо на дуже відкритий суд десь на заводі, подивитесь на обличчя людей, переконаєтесь у тому, що ви пилинка, ніщо, отоді й здригнетесь…
Перукареві, що ввійшов, сказав:
— Побрийте з «шипром»… Стрижіть акуратно під напівбокс, скопіюйте той фасон, що я привіз вам з Лондона.
…Вони шпарко виїхали на «ЗІСі» з тюрми; біля ресторану «Іртиш», що навскоси від пам'ятника першодрукареві Івану Федорову, Іванов попросив пригальмувати, вийшов з машини перший, подав руку Ісаєву і посміхнувся: «Не хитає?», зачинив дверцята, кинув водієві:
— Подзвоню.
Максим Максимович відчув у горлі сльози: навколо юрмилися свої люди, він слухав російську мову, вона зливалася в якусь музику, він відчув у собі могутні такти «Богатирської симфонії», на мить зовсім забув, що його вивезли з тюрми, що це один з епізодів у тій роботі, яку проти нього ведуть, одна з фаз задуманої операції; він просто вбирав у себе обличчя людей, їхні голоси, сміх, зосередженість, радість, похмурість, квапливість; свої…
Іванов, пильно спостерігаючи за ним, злегка торкнув його за лікоть:
— Ходімо, тут до ресторану «Москва» рукою подати.
— Зараз, — відповів Ісаєв. — Мене справді хитає…
І раптом з болісною ясністю він відчув свою розплющену, комашину крихітність, бо зрозумів, що в цьому зовсім новому для нього місті — з махиною Раднаркому, з готелем «Москва», з «Метрополем», що став готелем, а в його роки колишнім другим (чи третім) Будинком Рад, він — один, зовсім один… На третьому поверсі «Метрополю» в двокімнатному номері жив Бухарін (Фелікс Едмундович якось попросив його, «Севочкою» називав, з'їздити до «Бухарчика» по відгуки про твори академіків — той дуже дружив з улюбленцем Леніна електротехніком Рамзіним і Вавиловим; першого заарештували в кінці двадцятих, другого — через дев'ять років). Там же, в однокімнатному номері, жив мудрець Уншліхт; уперше Максим Максимович побачив, як трагічно змінилися очі заступника голози ВЧК у вісімнадцятому, після придушення заколоту лівих есерів. Уншліхт тоді тихо, навшпиньках, вийшов від Дзержинського: той нікого не приймав, подав у відставку, замкнувся в себе в кабінеті, який водночас був і кімнатою для нарад і спальнею (ширма відгороджувала койку); на лівого есера Александровича, першого заступника Дзержинського, старого друга по тюрмах і засланні, він заявив у розшук і його оголосили «ворогом трудового народу»… Як підписати таке? Весь наступний тиждень на Дзержинського страшно було дивитися: щоки позападали, чорні тіні під очима, нові зморшки біля скронь і на переніссі…