Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
— Медикаменти майже скінчилися, коли ще щось трапиться, я буду абсолютно безпорадний.
Лікар заплющив очі й стиснув губи, здригнувся, наче від холоду, хоча пічку знову напалили. Він щось промимрив собі під ніс, але так тихо, що я не зрозумів жодного слова. Внизу, в холі, почувся гамір, лікар теж прислухався, хоча в тому гармидері нічого не можна було розібрати.
— Господи! — проказав він по-болгарському й пішов до дверей, але знову звернувся до мене: — Що так схвилювало наше товариство?
— Що надворі стільки снігу, що зникло взуття… — відповів я, хоча в цих словах не було нічого нового, Та й не про це йшлося в холі. Там говорили про Аншюца, про його спробу втертися в довіру за допомогою сигарет, про його настирливість та бажання будь-що, навіть ціною брехні, переконати нас у чомусь. Очевидно, ні для кого вже не становило таємниці, що він змовився з моєю сестрою й вони крадькома вшилися. Лише Ксенія брала його під захист. © http://kompas.co.ua
— Та що ми знаємо про нього? — казала вона. — Навіщо засуджувати того, хто не заподіяв нам нічого злого? Можливо, він стане нам у пригоді й чимось більш суттєвим, ніж сигарети.
Я вважав це за нісенітницю й так і сказав докторові Тюдору. Той спочатку не зреагував і підкинув у пічку вугілля, набравши його з відра, яке принесла ще Ева. Він уклякнув на підлозі й спостерігав за кішкою, що вовтузилася й дряпалася під ліжком.
— Усе можна зрозуміти, — сказав він підводячись. — Кожен шукає виходу, й кожен — по-своєму. Ще кілька днів, й ми всі перегриземось.
Я поцікавився, чому інші не прийшли на нараду, й натякнув, що міг би принести взуття, якби це вирішило проблему. Але доктор не хотів про це нічого знати й невдоволено сортував рештки своїх медикаментів.
— Я зробив усе що міг, — пояснив він. — Взуття також оброблено медикаментами, як і лапи кішки, але все одно ніхто не зможе звідси вибратися.
— Але ж моя сестра й Аншюц якось вибрались? — запитав я й злякався, чи не буде це на шкоду Еві. Хоча я весь час не зводив з вази ока й нікого не підпускав до неї, вони, очевидно, якось забрали звідти своє взуття, а тепер загрузли десь у заметах.
— Це зовсім не те, — відповів доктор і заспокійливо кивнув мені. Тоді несподівано веселим, бадьорим голосом проказав: — Цей Аншюц — справжній пройда, він скористається моїм автомобілем. Він же з роду автомобілістів і пішки не зможе пройти й сотні кроків.
— Хіба не ви казали, що в баку немає бензину? Де ж він його зараз візьме? — Я згадав розмову, яка відбулася невдовзі після нашого прибуття сюди; ніхто не хотів повірити, що ми з Аншюцом і сестрою кілька днів ішли пішки.
Тепер доктор Тюдор засміявсь:
— З Аншюцом ніхто не може змагатись. Аншюц, коли схоче, викопає бензоколонку з-під снігу. Якби вам чи мені спала на думку така ідея, то я послав би туди вас або сам би пішов з вашою сестрою. — Він примирливо поплескав мене по плечі: — Аншюц, я певний, знає про вибух не більше, ніж ви або я. Але він виживе. Він проб’ється.
5
Увійшов Максим, якого не було майже годину, й запитав:
— Кажете — вибух? — Він удав, наче нічого про це не знає. Він заперечував навіть, що бачив будь-які сліди в снігу, не бачив, мовляв, ні чорного дощу, ні слідів од взуття перед дверима цього будинку, яким він розпоряджався, наче король Артур своїм середньовічним замком.
Медикаменти, хліб, чиста вода — все незабаром закінчиться. Саме про це йшлося на нашій нараді. Ксенія й залізничник прийшли в останню хвилину, посідали біля доктора Тюдора на ліжку й простягли босі ноги до пічки, а Максим підраховував, що перепаде кожному, якщо ми точно розподілимо наші запаси, підрахував усе до грама, до краплини.
— Наче в обложеній фортеці, — сказала Ксенія, — а дракон замість вогню вергає нам в обличчя снігом.
Ми розмовляли різними мовами, хоча прагнули одного й того самого. Доктор Тюдор, обличчя якого знову спохмурніло, сипав болгарськими притчами, заходився пророкувати, ганити бога й увесь білий світ. Коли ще й Ксенія, жваво жестикулюючи, почала мітингувати, мені здалось, ніби я в театрі й дивлюсь чи то комедію, чи трагедію. Залізничник учепився за її руку, наче той принц із далекого Волькенталя. Максим увесь час повторював свої розрахунки й життєрадісні фрази:
— Ми впораємося з цим, спільними силами ми мусимо впоратися.
— Можливо, — сказав я. Мені здавалось, насамперед треба з’ясувати, що то була за катастрофа. Який шанс для того, щоб вижити, мали Аншюц і Ева, а отже, й усі ми? Максим знав більше за нас. Чому ж він знову почав розводити теревені, навіть після того, як я ще раз спробував домогтися в нього пояснень і про шматочки хліба, й про кружечки ковбаси, й про рештки медикаментів, які доводилося ділити навпіл, на четверо, а то й на більше частин, щоб вистачило всім.