Сад спочилих котів

Це сталося тридцять п'ять років тому. Учитель розповідав мені, що таке ракова хвороба. «Вона, ніби краб, — говорив він, — поволі згризає людині шлунок, легені». За тих літ я ще не знав, в яку оману може завести уява. Окрім того, обожнював ласувати крабами; морським берегом завжди повзали крабенята — я ловив їх, забуваючи про вудку; то давав утекти, а то, поклавши на дерев'яний причал, щиглем повертав у воду після того, як нагримають дорослі: «Ти що робиш! Ану викинь назад у море!…»

Я міг написати й так. Вийшла б доволі звична оповідь з новою етикеткою — тоді чимало читачів незадоволено крутили б носом. Учора до мене навідався мій колишній студент. Я наснився йому вночі. Начебто тримав у руці книжку в обкладинці кавового кольору. То була одна з моїх книжок, перекладена французькою. Йому запам’яталася її назва: «Pauvre Mort»… Що скажеш? Тепер потрібно написати таку книжку? Зник труп одного краба… Завдяки прозорим стінам пластикового акваріуму, що стояв на рибному прилавку, було добре видно, як скаламутилася в ньому вода. Краб чинив спротив, але цілком очевидно — помирав від болю. Каламутив воду саме він. Без упину плямкав ротом. Незграбний та важкий, він лежав посеред води, мов камінь. «Гей ви! Киньте-но щось йому!» — насварився я на парубків. «Як не крути, він здохне, — відповіли ті. — А як кинемо, стане неїстівний». Я напосівся на них. Хлопці якраз чистили ставриду, тож кинули крабові дві пари зябер. Переді мною неначе запрацювала якась страхітлива дрібна машина. Заледве схопивши зябра, вона притьмом знищила їх. Третю пару — краб не з’їв. Його опудало висить у мене перед вікном з тих пір. Нині я знову подивився на нього. Краб та смерть так бездоганно зчепилися; яка причина?)