Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Сад спочилих котів - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Сад спочилих котів

Электронная книга - «Сад спочилих котів». Краткое содержание книги:

У древньому середземноморському місті є традиція: кожні десять років влаштовують гру в «живі» шахи (гості міста проти місцевих), фігури якої — люди зі зброєю. Ця гра, центральна подія роману, може виявитися смертельною, так само як і почуття симпатії, що виникає між головними героями.
«Сад спочилих котів» — це мозаїка, що складається з багатьох казкових історій. У такій історії може йтися про загадкову рослину, схожу на тюльпан, з’ївши яку людина не може далі брехати. Або це може бути стародавня оповідка про чудовисько, що роками живиться від тіла, в яке йому вдається впитися пазурами. Ці розповіді, на перший погляд, не мають відношення до головного сюжету, але вони вторять головній темі роману, якою є любов з її непоступливістю, прискіпливістю і непередбачуваністю.
1 ... 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83
Перейти на страницу:

4

Страх — це той наш бруд, який ми найбільше ладні маскувати, це той наш запах, який ми найдужче прагнемо приховати.

1 а

Звичним трибом

(насправді ми навіть не можемо сказати, що звикли до кількох рухів, які повторюємо щодня, тож це "звичним трибом" не має жодного іншого підґрунтя, окрім того, що наше життя начебто полегшує думка про те, як у ньому повториться цілий ряд основних подій)

звичним трибом плине життя

(не варто забувати, що ми більш, ніж потрібно, покладаємося на уявлення про те, як життя плине то вгору, то вниз)

отож, звичним трибом плине життя, посеред якого у місці, де рветься цей триб, ця матерія звичності, завжди й народжуються казки.

Поки ті, хто забули, для чого використовують знання, ті, що мають неміч за силу, ті, чиє кохання зачерствіло, рвуть цю матерію, тканину, страх непохитно стоїть пообіч зведених нами мурів.

1977

13

Ми можемо зрозуміти один одного, проте пояснити кожен може тільки себе.[27]

Ніхто замість мертвого автора не напише спогадів про мандрівку. Та я пообіцяв, що сам, поділившись із ним власними споминами, напишу те все, що він уже ніколи не передасть, нікому не зможе розповісти.

Я вирішив, що не зможу належно оживити, відтворити в тій формі, яка відповідає внутрішній реальності

його самого або ж наші узи,

якщо просто напишу:

"ми познайомилися багато місяців тому,

два дні тому розійшлися, аби зустрітись у тому місті, та оскільки наша дружба здолала не одне випробування, вирішили зіграти за різні команди в цю сміховинну й горезвісну традиційну гру, якій бозна скільки сотень років, наполовину видобуту з минулого та обтрушену від пилюки, а наполовину вигадану.

Захотівши щось описати, ми соромимося заговорити. А наважившись заговорити, зауважуємо, як наші думки, почуття

разом із соромом

прибирають незбагненної, незнайомої подоби.

Ми хочемо зрозуміти один одного, не зронивши й пари з уст, очікуємо розуміння один від одного в глибині нашої тиші.

Наскільки вдалося мені поглянути на все, що знаю, його очима? Наскільки вдалося передати на письмі реальність або ж те, за що її маємо, його словом, його стилем?

Високий на зріст, русявий був він. Правда в тому, що я — історик. То пишучи перед широким вікном угорі з виглядом на те степове місто, то засинаючи в ліжку, що було зліва від мене, то гортаючи книжку в зручному кріслі, котре стояло спинкою до вікна між столом та ліжком, я впорядкував майже все, що залишилося позаду.

Осінь, котра скінчилася там разом із ним, тут досі не відшуміла; так буцім до зими ще — безліч часу. Проте крицеве море не сходить в мене з-перед очей.

Якби ж я кинувся на того розлюченого чолов'ягу, що напав на нього, звинувачуючи в поразці міської команди, тільки-но ми переступили поріг саду — він би тоді не загинув, не потрапив би під ту машину; не скінчився б і я.

На міському кладовищі, поки його засипали землею, я, дивлячись з невисокого муру на крицеве море, запитував сам себе: "Хто з нас я? Кого з нас ховають?" Відповіді на це запитання досі не маю.

Він випустив дух у мене на руках. Який тепер сенс жити після нього?

1972[28]

вернуться

27

Г. Гессе, "Деміан". (Прим. автора).

вернуться

28

Хочу подякувати Фредеріку В. Старку. 1969 року я попросив у нього план гри, котрий відповідатиме структурі казки. Він дав його через два тижні. Я повернув йому гру через два роки. Я не вмів грати в шахи, не вмію й досі. Минув іще рік. Цього разу я попросив його привести останні ходи гри у відповідність до нової форми казки. Той знову не поскупився на допомогу. (Прим. автора).

1 ... 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)