Сад спочилих котів

Діти виросли, народилися нові, виросли й ті, народилося ще одне. Ну, думаю, не дам ради. Від моєї мами, яка вже геть осліпла, почастішали вістки — вона передавала їх через мандрівних їжаків. Аби відвідати матір, я на днях вирушив у дорогу. Знайшов батьківську хату; на місці колишнього наділу під забудову тепер ріс крихітний садочок біля величезного будинку. Рідня мешкала в тих самих оселях, одначе зажурено переповідала мені таке: «Через котів та собак, які збираються в садку, ми боїмося навіть носа висунути надвір». Я розповів, що на нашій території такої біди немає. Всі мені позаздрили. Потім помолилися за покійних сусідів, які порадили мені ту місцину — їх спіймали й убили, коли закладали підвалини цього будинку. Поки мама розповідала про загибель сусідів, із її згаслих очей капали сльози. «Краще 6 їх з’їли, було б легше, — говорила вона. — Нас, їжаків, завжди хочуть з’їсти, тому й убивають, роздирають на шматки. Ми до цього звикли. Але ті не з’їли. Задля чого тоді вбивати? Крім того, вбивали кирками. Роздерли на шматки й викинули на купу землі, яку вирили. Потім ту землю звідти прибрали…»

Вряди-годи батьки задумувалися, чи не піти зі мною, щоб урятуватися від цих жахіть та хоча б решту своїх днів спокійно провести серед онуків. Проте мама відмовилася: «Нікуди вже я, сліпа, ще й на старості, не доберуся. Буде тобі одна заморока в дорозі». Я також не сидів біля них довше трьох днів. Треба було повертатися додому. Стало лячно. А що як і на нашій ділянці люди вирішать збудувати дім? У серце закралася тривога, і я вирушив у дорогу… Ішов та йшов…