Сад спочилих котів
- Автор: Карасу Більґе
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5269-8
- Переводчик: Олесь Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сад спочилих котів». Краткое содержание книги:
«Сад спочилих котів» — це мозаїка, що складається з багатьох казкових історій. У такій історії може йтися про загадкову рослину, схожу на тюльпан, з’ївши яку людина не може далі брехати. Або це може бути стародавня оповідка про чудовисько, що роками живиться від тіла, в яке йому вдається впитися пазурами. Ці розповіді, на перший погляд, не мають відношення до головного сюжету, але вони вторять головній темі роману, якою є любов з її непоступливістю, прискіпливістю і непередбачуваністю.
Мені вже добряче набридла ця їжакова балаканина. Він щось патякав, навіть щось цікаве… Проте виявився таким язикатим їжачиськом… Я аж розгубився. Якщо сама думка про те, що набрався життєвого досвіду, робить їжака таким базікою… Мені навіть перехотілося мріяти далі. Я на тривалий час викинув його з голови. Щоправда, згодом поставився до цієї балакучості більш поблажливо. Їжак тільки-но повернувся додому. На його долю випало чимало пригод — він схвильований; живучи тихим життям, несподівано одержав купу вражень. Чи знайшов він ще щось в осаді своїх почуттів після того, як це хвилювання вляглося? Чи були в нього й інші думки?
Я знову прислухався до мого їжака. Він трохи постарів; кінчики голок посивіли. Зібравши довкола себе онуків, мій їжак щось розповідав їм. Я прислухався:
Побачив я багато різних місць, — розповідав він. — Попоїв найрізноманітніших комах, нанюхався найрізноманітніших запахів. Подекуди земля під ногами була м’яка, подекуди — тверда; ви скажете: це й так усі знають. Я й не вважаю, що відкрив вам новину. Одначе сам це пережив. Та хочу, щоб і ви пережили… Я подумав, що на цьому пора завершувати мандри, і вирішив найкоротшими стежками повертатися додому. Прийшов сюди. Ваша мати, твій батько, та й твій старший брат були ще геть малі… На той час я вже пізнав страх. І дійшов до того стану, коли навряд чи знайдеш, чого боятися. Відтоді став відчувати в душі певне безстрашшя. Після того я більше не мандрував. Та й не помандрую. Чекатиму смерті, тиняючись по цій земельній ділянці та довкола неї. Якщо хтось захоче знайти мене, чи друг, чи ворог, хай приходить, хай шукає на цій землі, на цій ділянці. Тут моя батьківщина, тут ми зійдемося в герці, тут потиснемо руки. Тут я не такий самотній, тут усе знаю краще, ніж де, у кожному разі…
Либонь, про таке говорив їжак.
1968–1969
Гоббсу начебто належав вислів: «Єдиною пристрастю мого життя був страх…» Цікаво, якщо тільки в цитаті або перекладі немає помилки.
Додаток до четвертої казки
Похвала крабові
Для Джюнейта Тюреля
(Я міг би написати так:
Друг, мабуть, зрозумів, що мою увагу привернула фігурка краба на триніжку.
— Я розповідав тобі історію про цього героїчного краба? — запитав він. Коли ж я відповів, що досі ми ще ніколи не розмовляли на тему крабів та їхнього героїзму, він підняв того за спину. Скульптурка з чорного металу насправді виявилася майстерною скринькою; на її дні лежала нижня частина клішні якогось краба…
Мій друг зачинив скриньку й почав розказувати…
Але так, дивися, вийде щось інше. Хоча відтоді, як цей стиль письма можна було назвати ходовим товаром, минула сотня років, навіть нині чимало читачів гадають, що це єдина можлива форма всякої оповіді. Я міг би їх потішити, та хіба в старі міхи вливають молоде вино? Тож міг написати й так: