День гніву

Присутні хоч і розуміли, що це ніякий не Цанні, а просто циган, реготалися, аж роздирали животи. Магніфікус доктор, що вийшов після прологу, не був вартий і півшеляга. Він мав діалог із іспанцем у червоно-жовтому одягу з неймовірно довгими перами на капелюсі.

— Це мій quidam, — крикнув Римша, — має справу до мене…

Іспанець кланявся й безпересталі виговорював ті самі слова, єдині, мабуть, які знав по-іспанськи: мі коразон і мі віда[144].

Інший quidam змінив доктора (в оксамитному береті, подаючись за медіоланця): по фацеціях[145], доволі сороміцьких, бо панянки червоніли, а хто був ближче, — реготався. Він забавлявся з іспанцем і з Цанні — наставляв пику, а вони його били, облизувався після кожного удару, качався й кричав на живіт — драгуни й челядь кидали в нього шкаралущами з горіхів, тоді він дриґав ногою й умирав, а товстий патрицій, що стояв біля Рославця, дивився, дивився, засопів і плюнув:

— На цю комедію шекелетки мене знадили, але грець мене поб’є, щоб я ще їм шеляга коли дав…

За ним відходили й інші, надокучивши собі глупоту, а Цанні, іспанець, медіоланець і Магніфікус, який стояв оподалік, притупцьовували собі на килимку й кпились з тих, що відходили на загальну втіху. Гроші вони збирали при вході.

Цанні забіг у халабудку й вибіг, Римша потягнув магістра за рукав — всі ахали. Цанні верг вогонь з гортанки.

— Він і руки миє в розтопленому оливі, — крикнув Магніфікус, але цього Цанні вже не показав.

Рославець, проте, мало глядів на комедію. Він вперся очима в ґанок, де стояли знатніші: панна каштелянівна, княжна Четвертинська із сестрінкою княжною Заславською, дві старші пані й хмурий Корсак, ротмістр сенаторської корогви. Може, на мить чорноока княжна Петронелля спинилась поглядом на юрбі, може, пізнала Рославця, легенько кивнула йому головою, але їй не пристало дивитись на плебс, втім, вона, здається, гляділа за кимсь іншим. І панна Стеткевичівна, та, що про її красу йшла слава від Литви до Татр, як говорили мадригали, та, що за неї рубались бабодури — шляхта руського воєводства, а була вона з княжною Четвертинською тільки в в гостині у княжат Заславських, ота київська строга панна, нахмуривши брови, слухала шепотіння Корсака. Про їхні заручини теж говорилось у Львові, ця коліґація була б подією, бо панна перебирала суджених, а знали як бистроумну й тверду в своїй грецькій релігії східного послушенства. Корсак же зложив вото о[тцям] бернардинам, що не повернеться до Львова, поки ребелізантській гидрі не втнуть лоба.