День гніву

Кричевський був у панцері, але без шолома. Короткий, лисавий, обняв себе руками й моргав очима; це була його звичка.

— У Реґенсбурзі мені говорив один, італійського доктора Арґолі учень, того, що складав гороскопи імператорові: треба вірити зорям.

Хмельницький так і не скинув бурки. Обличчя його виступало іноді з темряви, попавши в косину жовтого світла зі стаєнної ліхтарні.

— Я народжений під Марсом. Моя доля на півдні. Казав італієць: відбудую Рим, згноблю бусурмена й прославлюсь у Візантії. Боятись лиш півночі. Скорпіона боятись. Проти дня св. Павла не купатись, не грати в кості, та я й так не граю. Як заграю, — посміхнувся, зуби блиснули під вусом, — як заграю, куме реґіментарю, то у Варшаві почують. І в Відні, й у Реґенсбурзі.

Рисі, споловілі вуси Кричевського наїжились. Він щойно тепер притомнів. Добре, що варта не знала чигиринського сотника в очі. Під’їхав, подаючись за гінця від коронного гетьмана, наказав вести себе до реґіментаря. Добре, що Барабашеві п'ють. Хмельницький вгадав його мислі:

— Знаю, питаєшся, як я наважився? Просто в петлю, чи не так? А я з петлі хіба виліз?..

— Скільки з тобою, Зіновію? Кажуть, тридцять тисяч, правда цьому?..

Хмельницький терпко засміявся. Якби п'ять було, хотів би. Дві тисячі запорозьких охочих, а інші, Mater Dei, голота, чернь, сірома, мушкета не заладує, про гармату не скажу. А самих гармат чортма, ржаві фальконети[141] й одна картавна[142].

Кричевський, моргаючи оком, підійшов до нього, груди до грудей. Панцер відсвічував, Божа Мати різьблена в почорнілій міді ринграфу.

— Я тебе не судив, Габданку, — тихо сказав, — ще тоді, як ти капітуляцію підписував у Курукові. Може, й інші казали — Христа продав. Але я знав — твій час не прийшов. Коли б ти задля реваншу на Чаплинському пішов на Чигирин, я б сам тебе перший зніс на шаблях…

— А тепер?..

Коні хрумкали за шатром. Кричав пущик. Темний степ, але не глухий.

Хмельницький дивився на кума спідлоба, проглядав душу. Тінь Кричевського, не в міру велетенська, плигнула на полотно. Віддих йому стискався. Начеб хотів реґіментар розірвати панцера на грудях.

— Не за привату йдеш. Я в безсонні ночі надіявся на Гектора козацького, Габданку. Гадаєш, мені легко в цій содомі? Бог моєю рукою кермував, що я тебе визволив. Ніхто інший. Гектор матки-отчизни ти єси, Богдане…

— Ти це сказав, реґіментарю?.. Ти?..

Низький кріпкий чоловік у панцері, високопідголений, моргав оком. А друге, не подряпане татарською стрілою, сіро й непорушно дивилось перед себе.

— А хіба я покруч, нехрист і недолюдок, — тихо озвався Кричевський, — хіба отчизна не матка мені?.. Хіба я єгипетської тиранії не бачу, не осліпив мене Господь ще зовсім…

Хмари поплили швидше, оминаючи зорі, так як би ця фортеця сузір’я, така ясна й чиста, відбивала їх і розсіювала по небі. Але це по півночі здіймався вітер. Кричевський одягнув шолома й прип’яв шаблю. «Бити в литаври», — дав він ордонанс козакові, що, заспаний, відхилив полотнище шатра. Хмельницький попробував шаблю. Він їхав сюди з постановою: або виграти, або впасти.