День гніву

— Потороч, потороч ще трохи, — крикнув з воза Вергун, — тієї слави, що в голосі.

— Так наш бичок ревів, коли його тато білували, — кинув Федір Скоропадський.

Всі засміялись на шанцях.

— Зафайдані, песі діти, скурчибики[137], буде вам! — гукнув Сенюта. — Рук об вас неохота паскудити!..

— Короткі руки!.. Підійди ближче, ляше…

— Та це Сенюта — віропродавець, — гукнув Боговітин, — вихрестився за дуката й ляхам та єзуїтам халяндри[138] тепер танцює…

— Мовчи, — збагрянів Сенюта, — бо я тебе…

Лави коронного мигтіли панцерами й прапорцями. Ратники терпеливо сиділи в сідлах, ждучи, поки усього не переговорять, такий був звичай. Тільки коні нетерпляче гребли копитами й трясли вудилами, коні не розуміли, навіщо це пустомельство. Піхота лежала далі — сині кварцяні, жовті Потоцького, з довгими мушкетами й самопалами. Служба, тієї було найбільше, увіхалась між кінниками, розносила питво, билась навкулачки, служба була нетвереза ще з вчорашньої гульні. Вози з добром з’їздили безпересталі з невеликої гірки, толочили тирсу, возам не було видко краю, обоз тільки наспівав.

Крім Сенюти, басувало й інше панство. Шомберг пускав сам охотників, молодих — Гольшанського, Димінського, Гординського, з панцерної корогви, Лисакулю, що лиш з Замостської колегії, сина черкаського старости, Януша Коморовського, та багатьох інших гербових, загонистіших.

Стефан Потоцький, обнявши Катерину, рум’яну, дебелу повію з ямками на щоках, коли сміялась (її називали у війську просто — Каська), розлігшись на подушках у ридвані, дивився з цікавістю на герці. Мальвазія[139], виливаючись з келиха, липла янтарним блиском до атласу оббиття, до білого атласу кунтуша.