День гніву

— Ну й що ж?..

Римша молитовно зложив руки.

— Пособила молитва до Пречистої. Наскочили французькі кірасієри й так потовкли наших, що тим і не в гадці було за нами вганятись. Свічі я поставив за те святій Діві…

— Відступнику, — спинився Рославець, — ти ж казав мені сам, що ти лютеранин і папістів бив…

— Був, грішив таким ділом. Але чия влада, того й віра. В Речі Посполитій за лютерство по головці не гладять…

І Римша, зочивши процесію, що йшла серединою вулиці, впав навколішки, тягнучи за собою й Рославця, інші ставали за ним і собі та приєднувались до співу. Рославець зукоса споглядав на Римшу. Ця мармиза, шальвірина пика стала вмить ягнятковою, найсмиреннішою в світі, ніхто не сказав би, що цей прочанин, найвірніший з вірних, із таким умиленням в очах не з одної петлі вирвався і його ім’я згадував не один магістрат, подаючи скарги генералам на плюндрівників.

Процесія звернула вбік, а вони подались з натовпом у бік ратуші.

— Славлю пана Теодата Габданка Хмельницького, — сказав, озираючись, Римша, чи хто не слухає його, — славлю за контроверсію, але не тому, магістроньку, що надіюсь на поширення мойого череска при добрій нагоді цієї війноньки в степах, але тому, що це йде воєвождь бідних людей на приборкання панської пихи…

— То ти не тільки з петлі вирвався, Римшо, але й за бідний люд болієш… Гадаєш, до речі, що Хмельницького справа поведеться?

Римша ще стишив голос.

— Про цього козацького капо чув я вже давно, людина це крутого норову й знає, чого хоче. А якщо шляхтюри надіються його звоювати та привести сюди на Ринок у колодках, то помиляються. Марні ці надії, мості пане мій. Розіллється, як море, розіллється хлопська ребелія, по цілій Короні розіллється, а тоді й тая Корона затріщить і розвалиться, як труп ідолотворенний. Весь плебс за Хмельницьким піде, і то не лиш руський і схизматицький, але й наш…

— А який же це ваш, Римшо, щось я ніяк не розумію?..

Римша мотнув головою. Він колись натякав, що його мати — русинка, а батько — краківський людвисар[130], але потім говорив інакше і відхрещувався і від руського, і від польського роду. Найпевніше, безбатченко, голоштанько.

— Ввесь плебс піде, магістре, валом повалить кожний, кого лупили, кого обнажали, томили, обкладали данями, гнали на працю денно і нічно, як бидло гнали. Подеруть фалюндиші й коразії на онучі, а на панські одвірки ось такий значок покладуть, пане магістре мій…

І Римша, спинившись, черкнув на стіні кусником цеглини.

— А це що таке? — підняв брови Рославець. Римша злосливо зареготався: такими знаками значили мародери й мандрівники, та й палії з ними, доми, що їх треба було віддати вогневі на поталу.

Гедеон Юрій Рославець, повз своє життя волоцюги, путнє й бездомне, мав прозоре сумління. Він і так нарікав на свою слабодухість, що заприязнила його з цим гільтяєм, бабодуром і базікалом. Але в теперішній його львівській кондиції важко було шукати іншого товариства. Не хотів спати в Доротках[131], захисті для волоцюг, а Римша на рахунок майбутнього видання Рославцевого трактату «Оборона проти тиранства» завжди знаходив нічліг у сердешних вдовиць і непоганий обід з кінвою[132] пива.