Нічний адміністратор

— Рексе, непроста ситуація — це коли доводиться штани через голову вдягати, — не стримався Берр. — Багами — найпростіша країна на півкулі. Там не знайдеться жодного великого цабе, який не сидить по вуха в наркоті. На тому одному нещасному острові більше гнилих політиків і темних торговців зброєю, ніж...

— Леонарде, не пори гарячку, — попередив його з іншого кутка кімнати Рук. Роб Рук, сивочолий п’ятдесятилітній солдат у відставці з загрубілим, обвітреним обличчям завжди слідкував за тим, щоб Берр не пускався берега. Але Берр був не в настрої з ним рахуватися.

— Щодо вашої доповіді, Леонарде, — безстрашно провадив далі Ґудгью, — на мою думку, ви презентували її просто блискуче, попри те, що ви таки дещо переборщили з епітетами, аж мій покровитель назвав це «ворожінням на чайних листках, що для повноти картини прикрашене упередженим висвітленням питання».

Ґудгью мав на увазі свого міністра, улесливого політика, якому ще не було й сорока.

— На чайних листках? — перепитав спантеличений і розлючений Берр. — Що він хоче сказати цим своїм порівнян-нячком? Це першокласна доповідь, що ґрунтується на стовідсотково перевірених даних від інформатора, який займає високу посаду в американських правоохоронних органах. Просто диво, що Стрельскі нам його показав! Де тут ворожіння на чайних листках ?

Уже не вперше Ґудгью терпляче чекав, поки Берр закінчить свою тираду.

— Щодо наступного питання — знову ж таки, це не я його ставлю, а мій покровитель, тому не зганяйте злість на мені! Коли ви плануєте повідомити наших друзів по той берег ріки?

Цього разу він мав на увазі колишніх колег по службі, а тепер суперників Берра, які працювали у відділі чистої розвідки, що розташовувався у похмурій адміністративній будівлі на Південному березі.

— Ніколи, — агресивно відрубав Берр.

— Думаю, вам доведеться це зробити.

— Чому?

— Мій покровитель вважає ваших колишніх колег реалістами. Невеличкі, новоспечені і, як він каже, ідеалістичні нові агентства, на кшталт вашого, мають ризиковану тенденцію не заглядати далі свого носа. Він почувався б упев-неніше, якби хлопці з тамтого берега були з вами заодно.

Берру остаточно увірвався терпець.

— Тобто ваш начальник хоче, щоб когось іншого забили кийками до смерті у якійсь Богом забутій квартирі в Каїрі?

Рук скочив на ноги і підняв праву руку, немов поліці-янт, який перекриває рух посередині вулиці. Голос Ґудгью на іншому кінці телефонного проводу став уже не такий люб’язний.

— Леонарде, ви що пропонуєте? Хоча ні, краще не пояснюйте.

— Я нічого не пропоную. Я просто вам кажу. Рексе, мені вже доводилося працювати з реалістами вашого шефа. Я зживався з ними. Я брехав разом з ними. Я їх знаю. Я знаю Джеффрі Морока. І я знаю його групу з вивчення постачання, з їхніми будинками в Марбельї, запасними «Порше» в гаражах і їхньою безмежною відданістю вільній ринковій економіці, але лише за умови, що вона передбачає їхню волю, але чиюсь економіку. Бо я вже це проходиві