Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гаррі раптом яскраво уявив величезного роздутого павука що плете навколо себе павутину і смикає то за ту, то за ту ниточку; підтягаючи ближче великих смачних мух.

— Я тобі це все розповідаю, — вів далі Дамблдор, — не для того, щоб налаштувати проти Горація… або, як маємо його тепер величати, професора Слизорога… а для того, щоб ти був напоготові. Він обов’язково спробує додати тебе, Гаррі, до своєї колекції. Ти став би там найкоштовнішим каменем: «Хлопчик, що вижив»… або, як тебе тепер називають, «Обранець».

На цих словах Гаррі відчув холод, який не мав нічого спільного з туманом, що їх оточував. Йому згадалися інші слова, почуті кілька тижнів тому, слова, що мали для нього жахливе й особливе значення:

"Разом їм жити не судилося…"

Дамблдор зупинився біля церкви, яку вони проминали раніше.

— Прийшли, Гаррі. Тримай мене за руку.

І хоч Гаррі вже був готовий до явлення, та все одно не отримав від нього великої втіхи. Коли тиск зменшився і він знову міг дихати, то виявив, що стоїть біля Дамблдора на сільській дорозі, а попереду видніється кривобокий силует його другої найулюбленішої в світі будівлі — «Барлогу». Розвіявся жах, яким він щойно був охоплений — вигляд цієї хати не міг не поліпшити йому настрою. Там був Рон… а ще місіс Візлі, котра куховарила найкраще за всіх на світі…

— Гаррі, якщо не заперечуєш, — сказав Дамблдор, коли вони зайшли у двір, — я хотів би перемовитися з тобою кількома словами, перш ніж попрощатися. Наодинці. Може, отут?

Дамблдор показав на занедбану кам’яну прибудову, де Візлі тримали свої мітли. Розгублений Гаррі зайшов за Дамблдором у скрипучі дверцята приміщення, трохи меншого середнього розміру шафу. Дамблдор засвітив кінчик своєї чарівної палички, щоб та палала, як смолоскип, і всміхнувся до Гаррі.

— Сподіваюся, ти мені пробачиш, що про це згадую, Гаррі, але я радий і навіть трохи пишаюся тим, як ти добре даєш собі раду після всього, що сталося в міністерстві. Дозволь мені сказати, що Сіріус, мабуть, теж би тобою пишався.

Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: «Його хрещений батько мертвий?». Ще гірше було, коли Сіріусове ім’я мимохіть згадав Слизоріг.

— Це жорстоко, — м’яко вів далі Дамблдор, — що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.

Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов’язувати з дементорами.

— Просто важко усвідомлювати, — тихенько вимовив нарешті Гаррі, — що він ніколи більше не напише.

Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що — і це було в його житті найкраще… а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості…