Безмірна залежність

Я трохи поплакала під сумні пісні, які він колись мені надсилав, але більше не могла перебувати вдома, інакше знову почала б писати йому листи, вимагаючи того, чого він не міг мені дати, — уваги.

І я поїхала до церкви. Душа рвалася туди, де я могла знайти заспокоєння, попросити про допомогу, повірити в диво. Після молитви за Іллю мені стало легше. Чи варто казати про те, що коли я поверталася додому, мій телефон завібрував?

«Я так і не зрозумів: тебе проганяти чи ні? Повір, ти дуже особлива. Особливіше вже нікуди».

О, як же я цілувала улюблений телефон від щастя, дякувала Богові за ці прекрасні миті. Ілля не злився, він звів все до жарту. Він знову був поруч, що мені ще потрібно? Навіщо я мучила себе і його?

Увечері Ілля зателефонував мені. Він був трохи сумний, сказав, що у нього голова болить, але при цьому був балакучим, був радий мене чути, просто втомився.

— Коли я отримав від тебе повідомлення «вирішуй всі свої справи, а я буду просто чекати на тебе», то одразу зрозумів, що скоро буде вибух.

Я розсміялася:

— Просто я не звикла, коли зникають без попередження. У мене завжди все за планом, і я нервую, коли щось не так. До того ж в тих рідкісних повідомленнях, що ти писав, не було ані слова про те, що ти за мною сумуєш.

— Як не було? Такого не може бути! Навіть якщо і не було, то, безумовно, малося на увазі.

— А ще ти зник після того, як я скинула тобі непристойне фото, тому я хвилювалася, — продовжила я ділитися своїми переживаннями.

— Так на тому фото нічого такого не видно, — Ілля сміявся, і мені ставало легше.

Він багато всього розповідав у цей вечір, переважно про свою минулу роботу. Скаржився, ділився, питав мою думку. Це були розповіді про те, як його використовували, не доплачували гроші, зраджували друзі.

— Ти просто дуже м'який, — сказала я, — ось тебе і намагаються образити. Але це добре, що надалі ти припиняєш з такими людьми спілкуватися, вони не потрібні в твоєму житті.

— Так і є. Слухай, у мене навіть голова перестала боліти після розмови з тобою. Ти добре на мене впливаєш.

Я посміхнулась.

— Може, — продовжував він, — я навіть поїду до Франца сьогодні.

— До кого?

— До Франца — це чоловік моєї сестри. Вона з дітьми в Тюмень на батьківщину поїхала, і він давно кличе мене в гості.