Останній ельф
- Автор: Мари Сильвана Де
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-63-1
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній ельф». Краткое содержание книги:
— Що-що?
— Казанок достатку та злагоди, — повторив старий, показуючи на здоровенний коптильний казан. То був дивний казан з решіткою на дні: під нею тліло подрібнене деревне вугілля, від якого піднімався догори густий дим. — Поки казанок працює, нам не загрожують ні злидні, ні чвари. Дощ випадає, коли треба й скільки треба. І відколи тут побував отой ельф, у нас більше не виникає бійок. А раніше їх ставалося не менш як три кожнісінького дня. І кінчалися вони не завжди добре — тут у нас уміють орудувати ножами. І три золоті монети, що ми йому заплатили, — це саме ті, що були у вас. Одна з них трохи видовжена, а друга — трохи стерта з одного боку. Маленький ельф, напевно, його син? Що ж, приємно було мати з вами справу. Ми раді не тільки повернути наше золото, а й допомогти тим, хто приносить злагоду та достаток.
— А ви не думаєте, що могли б допомогти нам ще більше, залишивши бодай один із трьох золотих? — спробував переконати його мисливець.
— Ви такі молодці, що й без них дасте собі раду, — відповів старий. — Той ельф ще минулого разу навчив нас законів торгівлі. Він був справді надзвичайною істотою.
Пливти на човні виявилося суцільним задоволенням. Можна було просто лежати горілиць, простягнувши ноги, а течія тим часом сама несла човен у потрібному напрямку. Човен був напрочуд зручним. Він мав невеликий дерев’яний дашок, який захищав від дощу, і залізну жаровню, на якій можна було розпалити вогонь, щоб зігріти ноги або спекти кукурудзу. Уранці та ввечері мандрівці сходили на берег, щоб назбирати хмизу, і щоб собака міг трохи побігати. Береги були місцями кам’янисті, подекуди з вузенькими піщаними пляжами, але незмінно мальовничі та безлюдні. Уперше в житті їхній невідступний товариш — голод — покинув їх. Маленький ельф навіть дозволив трьом своїм супутникам-м’ясоїдам спожити по кілька шматків вудженої форелі.
Гори поступово наближалися. Принаймні з кожним днем човен усе довше плив у тіні, яку вони відкидали. Маленький ельф мовчки спостерігав, стоячи коло жаровні з книжкою в руках.
— Твій батько, певно, володів дуже могутньою магією? — запитав його одного ранку Монсер.
— Бабуся казала, що ні. Магія не в усіх однакова: одні мають її більше, інші — менше. Бабуся розповідала, що в тата магії було, мабуть, найменше з усіх ельфів, яких вона знала. Казала, все, на що він був здатний, — це розпалити магією вогонь, та й то коли дрова сухі й вітер віяв, куди треба. А от бабуся вміла навіть закип’ятити воду без вогню й виводити бородавки за допомогою зілля.
— А як же тоді твій батько зумів принести цьому селу мир і достаток? Як він зробив, щоб тут не було отих щоденних дощів?
— Не знаю. Для мене це геть незрозуміло.
Тепер човен плив завжди в тіні високих гір. Ріка несла свої води у велетенську ущелину між ними. Прямовисні кам’яні стіни сягали запаморочливої висоти. Небо перетворилося на вузеньку доріжку, що стелилася ген над головою рівнобіжно з течією ріки.
Нагорі, на тому боці, де скелі були особливо високі, виднілося якесь нагромадження каміння: може, просто одна з гір, а може, якась будівля. Остаточно розвіював усі сумніви величезний стовп білого диму, що підносився звідтіля, і викарбуваний на скелі здоровенними літерами напис:
Мовою другої рунічної династії це означає: тут живуть дракони. Саме це місце показував на карті малий.
Течія була вже досить швидкою, але за допомогою стерна чоловік зумів підвести човен до берега й причалити, накинувши мотузку на скелястий виступ. Мотузка вмить натягнулася, човен різко розвернуло кормою вперед й віднесло в прибережні кущі. За ними виявився крихітний пляж, усього крок або два завширшки. То було, мабуть, єдине місце для причалу в усій ущелині — і звідси починалися надзвичайно круті сходи, витесані просто в скелі.
Малий дістав карту й подивився на неї.
— Я зрозумів, що означає той знак. Це водоспад. Я вже чую, як він гримотить. Назад дороги немає, а попереду — водоспад. Так що тепер нам угору!
Вони рушили вгору. Сходинки, і так вузькі та круті, місцями повикришувалися, а місцями поросли мохом і стали підступно слизькими. Через кілька годин після того, як вони почали спинатися догори, на небі з’явилося сонце. Тепер вони були вже досить високо, щоб побачити водоспад — точніше, хмару бризок, яка висіла над ним і на якій вигравала райдуга. Підніматися ставало дедалі важче. Вони чимраз частіше зупинялися, щоб перепочити. Нагору дісталися вже опівдні. Звідти було видно, що за Темними горами розлягалася широка рівнина, а за нею — вузька блакитна смуга, відділена від неба лінією обрію. Море! Вони бачать море! Маленький ельф знову сповнився бойовим духом. Навіть утома кудись щезла. Він побачив море — так само, як і його тато.