Останній ельф

Крешо всівся на пісок.

— Я теж роками мріяв, що хтось прийде забрати мене — саме мене — із Сирітського дому. Я й досі про це мрію, хоча ми вже давно не там.

Каля мовчала, і Крешо повів далі:

— Можемо зробити так: я заберу тебе, а ти забереш мене. Так у нас буде хтось, хто прийшов саме по нас.

Каля кивнула, а тоді теж сіла на пісок поруч із ним.

Призахідне сонце повисло низько-низько над морем. Рожево-золотисте сяєво розливалося над обрієм, а на сході, де вже запанувала темрява, зблискували перші зорі. До них линула самотня чайка.

Робі та Йорш підійшли до краю води, де хвилі розбивалися об берег.

— Знаєш, — почала Робі, — моє ім’я…

Вона не встигла договорити. Йорш перебив її:

— Твоє ім’я прекрасне. Я ще не чув кращого.

— Тобі подобається ім’я Робі?

— Так. Воно наче звук краплі, що падає в воду. Наче звук камінчика, що стрибає по хвилях. Прекрасне ім’я.

Робі якийсь час стояла у ваганнях і задумі, ледь помітно всміхаючись, а тоді раптом розпливлася в широкій, від вуха до вуха, усмішці.

— А як же пророцтво? — запитала вона. — Як же твоє призначення? Дівчина, що в її імені — світло світанку?

Йорш здвигнув плечима й поглянув на неї, а тоді відразу зашарівся й невиразно змахнув рукою.

— Наше призначення таке, як ми самі захочемо, а не таке, як написав невідомо-хто на стіні. Це наше власне життя, а не сон, що сниться комусь іншому.

Робі кивнула. Вона нахилилися, опустила на воду свій кораблик, посадила в нього ляльку й дивилася, як його колише прибій. Ці іграшки зробили для неї тато з мамою, і це все, що залишилося від них, не враховуючи пращі, імені та її самої.