![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Над батьковим ложем висіло навіть не малювання — начерк. Якийсь чорногорський краєвид, видимо зв’язаний зі спогадами молодості. Вогнедан не наважувався перевести очі з краєвиду на батькове лице…
— Сина…, - вимовив правитель, — покликали?
Вогнедан підійшов до ложа. Поволі схилив коліно.
— Зарано, — прошептав Святослав, — не втриматися… Вже бачу шлях поміж зірками… Шлях до гаю пращурів… Зарано…
— Ні, - мовив Вогнедан розпачливо, — не йдіть…
— Мій час закінчився, — сказав правитель болісно, — Сину… Я залишаю тобі Ельбер Прекрасний… І Вартислава — Охоронця Клейнодів… Пробач мені за всі твої жалі, моє ельфенятко… Я любив… тебе…
Вогнедан мовчки дивився на батька, не в силі вимовити й слова.
— Воїславе…, - сказав правитель, і молодий Веданг опустився на коліно поруч з приятелем, — будь йому… Незмінним і вірним… Колись заміниш Вартислава…
— Я присягаю…, - вимовив Воїслав.
— Не дочекався онуків, — мовив Святослав, і Дана та Біла Ружа схлипнули одночасно, — так жаль… Але я сподіваюсь… Парди — Владияр з Владимирою… Скажіть Владу, що я… Що я не гніваюсь на нього за одну давню… історію… Він заплатив за неї страшну ціну… Скажіть Владу… Перший Дракон відлетів, згадуючи друга…
— О, так, — прошепотіла князівна, — ми передамо…
— Варте, — прошепотів помираючий, — будь наставником Вогнедану…
— Все що в змозі, - відповів князь Ведангу.
— Воїдано, — сказав правитель вже ледь чутно, — я був твоїм болем все життя. Чи забудеш?
— Я була жоною Повелителя, — мовила Перша Пані, - але я кохала Святослава… Ми зустрінемося, моє кохання, там, де болю нема…
— Варте, — сказав Святослав, — поклич жерця… Відхідну… Мені холодно…
З-за ширми з’явився волхв-цілитель. Срібний дивний, виснажений до краю. Здавалося, що він зараз сам полине за тим, кого не зміг врятувати.
— Відхідну, Зореладе, — мовив Повелитель, — будь ласка…
— У мене немає навчителя, — поволі заговорив Зорелад, а Святослав повторював за ним вже неслухняними вустами, — життя — мій навчитель… У мене немає володаря, судьба — мій володар… У мене немає зброї, тверда воля є моєю зброєю… У мене немає панцира, незламний дух є моїм панциром… І я помираю знову… Щоб відродитися таким, як я бажаю…
— Гаразд, — прошепотів Святослав, опісля довгої мовчанки, — не заблукаю… Богуславо… Ти зустрічаєш мене?
Воїдана затулила руками обличчя і так застигла. Але Повелитель ще дихав і був притомним. І тут від дверей до ложа нечутно підійшов Вовчур-чорногорець.
— Мій Повелителю, — сказав стиха, — я маю двох братів і є молодшим сином… Рід Вовчурів не урветься з моїм відходом. Дозвольте вас супроводжувати…
Святослав з хвилину дивився вже гаснучим поглядом на завмерлого в ногах його ложа юнака.
— Молодий, — прошепотів, — подумай… Не поспішай…
— Благаю…, - вимовив Вовчур, — не відмовляйте…
Повелитель опустив вії… Вже помертвілими вустами вимовив:
- Ідемо…
Вовчур з полегшеним зітханням опустився на підлогу там, де стояв. Вуста його ворушились, видимо проказуючи «Світоч шляху» — так бо звалася відхідна молитва, тоді юнак притулився головою до краю ліжка і затих.
Дихання Святослава ставало все рідшим. Воїдана підвела очі на брата. В них був розпач, гнів, і ще щось, чому немає назви. Вогнедан похолов, бо зрозумів. За його спиною здушено схлипнула Біла Ружа.
— Я піду за ним, брате, — поволі вимовила до Вартислава Перша Пані, - і тобі мене не втримати… Нікому з вас не зрозуміти, що значить згоряти від кохання поруч з Крижаним Повелителем… Там немає болю… Там я зустріну Конвалію, і ту його… Богуславу. І усміхнуся їм… Не смій мене зупиняти… Так, він не брав мене з собою. Але ж не можна вибиратися в таку дорогу тільки у супроводі пажа…
— Я не смію тебе затримувати, сестро, — сказав князь Ведангу, — це наше право — вибирати поміж життям і смертю.
Пані Воїдана владно простягнула руку до Зорелада. Срібний мовчки подав їй дерев’яне пуделечко. На кришечці було зображено двох танцюючих лелек. Одна з прибічних панночок дружини Повелителя накрила пані Воїдану шалем. Жінка прикрила ним лице і повернулася до ложа, на якому помирав Святослав.
Минуло кілька важких хвилин, і правитель зітхнув востаннє. Його лице поволі заспокоювалось, стаючи таким погідним і ніжним, яким ніколи не було при житті.