![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Дійсно, є певна схожість, — визнав Святослав, — це все?
— В день приїзду Вогнедана до Зелібору, — продовжив Вартислав, — хтось вбив пару лебедів з усім виводком на Лебединому озері. Принц вважає, що це була спроба його налякати, або попередити…
— Гаразд, але до чого тут донька Володаря? — спитав правитель ледь заскочено.
— Бо всі ці події якимось чином зв’язані з зеліборським палацом. Обидва загиблі шляхтичі були приятелями княжичів Ольга та Яровита. Щодо ж лебедів — то це явний натяк на те, що ново пошлюблена пара довго не проживе. Чи немає у панни Чаяни суперниці, таємно закоханої у Принца Яблуневого Саду? Можливо — з привілейованої челяді, звідси і труднощі у визначенні раси… До того ж, паж пана Вогнедана одного разу побачив над ложем свого володаря, як він говорив, «привид у плащі».
— Тобто, серед панночок, котрі супроводжують Чаяну, якась несповна розуму, — сказав Святослав без усміху.
— Опісля історії з Ріміним, — так само без усміху мовив Вартислав, — я був подумав, що це сама князівна. О, не усміхайтесь, Повелителю… Я знаю — «зразок пристойності на межі зловісності». Але, ще бувши підлітком, вона свідомо розірвала зв’язок душ поміж собою та братом-двійнею…
— Мені оповідав Володар, — мовив Святослав стиха, — у дівчини був сильний страх перед смертю, вона боялася померти і потягти за собою Ольга. Або втратити розум в разі братової загибелі. Зрештою, Ольг Лларан є воїном, і ніхто не є завороженим від стріли та меча… Ні, Чаяна тут ні до чого…Я не один раз говорив, що Володар прекрасно править своїм князівством, але своїм дітям приділяє менше уваги, аніж вони того заслуговують. Навіть напівкровному — зрештою юнак не винен у своєму походженні і материній втечі, а батько зовсім про нього не дбав. І наслідки не забарилися — з хлопця виріс якщо не негідник, то, принаймні, дуже непевна особа. Одна ота історія з рабами чого варта… Але нині він виправляється — на прийомі посланників я навіть його не пізнав, настільки старший Володаревич став витонченішим щодо одягу та поведінки.
— О, дай-то Боги, — хмикнув Вартислав, — а про мене так яблучко від яблуні… Хвала Богам, що у нас успадковує все не найстарший, а найгідніший.
— А щодо тієї панни, — продовжив Повелитель, — то її потрібно розшукати. Разом зі спільником, або спільниками. Отими, хто вдарив ножем пана Вишневського. Налий-но мені настою, Варте, будь ласкавий. І поклич цілителів, якщо тобі не важко… Я знову слабну… І слабну нині швидше, аніж раніше.
— То все хвилювання і клопіт, — мовив Веданг лагідно.
— Дожити до числа судьби, — прошепотів правитель, — до того дня, коли моєму сину виповниться двадцять один рік… І пережити цей рік… На світанку Великої Ночі, коли Вогнеданові буде двадцять два, моє серце має зупинитись, Вартиславе…
— Я сподіваюся…, - сказав Вартислав, простягаючи склянку, — що ваш вік…
— О, не треба, — мовив Повелитель, відпивши напою, — я вже давно мав померти… Власне говорячи — моє тіло вже померло. Але двадцять перший рік завжди був фатальним для роду Ведангів, а я є сином Чорної Троянди і твоїм братом у перших…
— Про це говориться і у «Сувої Сіллура», — схилив голову Вартислав, — нібито, опісля поразки у війні, гарраські чаклуни, а радше — люди, котрі якимось чином вміли спілкуватися з Чорнобогом, закляли Веданга Сіллура на смерть з усім родом його. Але мій пращур був все ж таки богорівним і пережив страшний обряд, який нібито вбив би пересічного тубільця. Однак, відтоді оце тавро і супроводжує рід Драконів. В двадцять один рік я дійсно трохи не загинув, але тоді була війна…
— Тобто, ти не дуже віриш в число судьби, — сумно всміхнувся Святослав, — Влада Парда, сина нашої тітки, трохи не замучили на смерть на третій день опісля його двадцять першого дня народження… Я танцював Аркан, щоправда, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять, але в двадцять один рік мої життєві сили вичерпались, і я став Крижаним Повелителем. Щоправда, опісля того я ще зміг зачати сина, але… Бідолашна Конвалія… Нещасна Воїдана…
Вартислав підійшов до дверей і пошепки віддав розпорядження Вовчуру. А тоді віддалився, бо знав, що друг і Повелитель не любить, коли є свідки його слабкості.