Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Наш йога жив (як — то вже інша річ) десь у Гімалаях, високо— високо в тамтешніх суворих горах. Чи не на висоті 5 тисяч метрів — уявляєте? Там таке розріджене повітря, така обмаль кисню, що і дихати не просто, а він ще й живе.
У зоні вічних снігів, вічного льоду, розуміється, холоду. Людям там превелика дядя — бррр!!! Від однієї лише уяви про його життя у тому крижаному царстві — мороз по шкірі!
А мешкає йога) щось не здіймається рука написати «живе» — яке то життя!) у хатинці. Що, як у казці, без вікон, без дверей.
Тож студений вітер постійно намітає самітнику в хатинку добрячого снігу, тому в ній все перемерзлося. Бо ж, кажу, немає вікон та дверей — тільки отвори для них. (Правда, двері — отвір їхній — були, мабуть, для близіру завішені якоюсь мішковиною, що її сердитий вітер шарпав і всеїдно в хатину намітав снігу).
А навколо — лід та лід.
Бо там — льодовик.
Чи не з правіку. Від самого сотворіння світу взагалі і Гімалаїв зокрема. А більше там нічого не було, крім, як уже мовилося, льоду— криги та снігу. Та вічної холодриги, од якої й душа ціпеніла.
Якоїсь пічки в хатці теж не було. Як і просто багаття не розпалювалося — вогнем йога не користувався, адже в радіусі 10 км — аніякого палива, лише лід і обледеніле каміння і мешкав йога у тій дюді, в хатині тій цілих двадцять років — уявляєте? Без вогню, без тепла, без одягу.
Звали його Гірі-Баба («гірі» — на хінді — «сильний духом»). Ясно, що слабак, приміром, там і дня не витримає. Тож мусить бути сильним.
Гірі-Баба і справді був сильний духом, якщо зумів вижити в зоні
вічних снігів, льоду та пречудового морозяки. Без вогню і лише зрідка щось там жуючи. Раз на два— три місяці він спускався з гори до ближнього села в долині — там йому давали трохи горіхів та сушених фруктів — ото й уся була його їжа.
Ворогу своєму такого життя не побажаєш, бо й ворог теж людина, а йога, там ще й жив. (Чи, мо’ й досі живе). Буцімто навіть з комфортом — у тому його значенні, як він сам його розумів, і не збирається він повертатися до людей і нині. Тобто спускатися зі свого льодовика у світ, де крім вічної зими, є ще й весна і літо краснеє… Не кажучи вже про все інше, що й робить людину людиною.
Ніякого одягу пустельник теж не мав, зокрема й теплого. Лише короткі штанці та якась легка накидка, що її він не завжди й на плечі накидав, а ходив до пояса голий — у зоні вічних снігів, такого ж льоду і взагалі, відмінної холодриги.
Буцімто йога той займається кріойогою. Цебто омолоджується. Ще й здорово.
За свідченням очевидців, яким можна вірити, бідолашний Гірі-Баба при віці в п’ятдесят має вигляд двадцятип’ятилітнього парубка! Не більше й не менше!
Кажуть, що в йогів є таке поняття, як «внутрішнє тепло». Оскільки ж людина — це згусток енергії, то Гірі-Баба підігріває себе своєю внутрішньою пічкою. Веде він, буцімто, правильний спосіб життя на льодовику (хоча — яке життя на льодовику, в отім холодищі, в студениці тій?!), тож йому й не потрібний теплий одяг. Бо він вмикає свій «туммо», регулятор власного тепла. (Деякі йоги, користуючись отим «туммо», на морозі сушать на собі мокрі простирадла чи білизну — прямо не йоги, а сушилки якісь!)
І ось вам уже відомий результат: чоловікові п’ятдесят, а має вигляд на двадцять п’ять! Та й житиме такий довго-довго. Правда, лише в зоні вічних снігів.
От що таке кріойога.
Спробуйте, шановні!
Хоча, чому б і справді не спробувати, адже кожному хочеться жити довго і мати якісно молодий вигляд. А раптом у сто років будеш як п’ятидесятилітній, га? Чи й узагалі хлопцем бігатимеш, жеребчиком молодим лунко іржатимеш? Тож якось і подумалось: а чи не попертися бува в ті Гімалаї. Та пожити на льодовику, у зоні вічної хвищі, га? Омолодження заради й довгого— довгого життя.
Подумалось, подумалось і… Далеко в ті Гімалаї пертися.
Та й потім…
Жити в зоні вічних снігів на льодовику без вогню відлюдником-анахоретом? Для чого? Аби у п’ятдесят мати вигляд на двадцять п’ять, а в сто — на п’ятдесят?
Взимку живеш очікуванням приходу весни. Тієї весни, що неодмінно нею закінчується будь-яка зима (навіть, житейська, адже вона, зима, буває не лише в природі). Очікуючи, повторяєш рядки поетів про весну, яка «чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила», ще й «защебече» у садочку соловій пісню любую весноньці молодій». А яка весна у зоні вічних снігів? І що з того, що в тій зоні завдяки кріойозі життя стає довшим, а ти молодієш та молодієш (у п’ятдесят маєш вигляд на двадцять п’ять), що з того?