Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Значна кількість кістяних знарядь праці у скотарських племен була задіяна у технологічному циклі обробки шкіри. На стадії волосозгонки та мездріння використовувалися зубчасті знаряддя із кінських та бичачих лопаток, струги з ребер великих тварин, скобелі. Відтак — тупики з нижніх щелеп тварин для розминання шкіри, “ковзани” з п’ястних та плюсневих кісток, що прив’язувалися до босої ноги, для прасування шкіри. Широко вживалися лощила, вирізані з ребер. Напинання шкір здійснювалося за допомогою невеликих шпильок із фігурними голівками. Велику кількість знахідок складали проколки, виготовлені з променевих кісток.

У ткацькому, шевському ремеслах, прядінні та плетінні послуговувалися кістяними кочедиками, проколками, голками, шилами, шпильками із фіксованою голівкою, гребенями, пряслами. У виробництві кераміки — кістяними штампами, лопаточками, “олівцями” у кістяній оболонці, писалами для нанесення орнаменту та написів по сирій глині.

До суто скотарських знарядь відносилися невеликі кістяні рурочки, відполіровані та акуратно обрізані з двох боків. Їх використовували під час доїння тварин для стимуляції молоковіддачі[370]. Із кістки та рогу виготовляли найпростіші музичні інструменти чабанів: флейту Пана, ріжок, мундштук волинки. Найяскравішими виробами із кістки та рогу вважаються деталі кінської вузди. Використання коней попервах у колісничній запряжці, а згодом і для верхової їзди фіксується за знахідками псаліїв, розподілювачів ременів, застібок та декоративних оздоб вузди. Спочатку усі названі речі вирізалися з рогу та кістки, відтак налагоджується їхня відливка у металі за кістяними прототипами. Серед кістяних деталей кінської вузди чільне місце посідали псалії. Ці складні пристрої для керування конем під час руху виготовляли з особливою ретельністю та нерідко оздоблювали пишним орнаментом. Найдавнішими вважаються дисковидні псалії із шипами, що фіксуються у поховальних комплексах не пізніше XVII ст. до н. е.[371] Вони швидко розповсюдилися із загонами воїнів-колісничих від Південного Зауралля до Пелопоннесу, включаючи терени України, започаткувавши євразійську лінію розвитку кінської вузди. Із часом в ужиток входять дисковидні псалії без шипів, із фігурним відростком для кріплення нащічного ременя, а потім і у формі знаку запитання, з таким же відростком на кінці. Паралельно функціонують жолобчасті псалії із шипами або без них, також пов’язані походженням із дисковидними[372]. У Карпато-Дунайському регіоні вироблюється інша лінія розвитку псаліїв — стрижневидних, найповніше репрезентованих у декількох різновидах на теренах Угорщини[373]. Косторізи України виготовляли псалії як східних, так і західних зразків, але у підсумку віддали перевагу стрижневидним, посприявши їхньому поширенню далі на схід. Наприкінці бронзової доби вони приходять до виготовлення єдиного виду — стрижневидного псалія з трьома різновеликими отворами в одному плані, який поширюється на всю Східну Європу. Мінливість форм псаліїв та поширення їх у різноетнічному середовищі допомогло уточнити абсолютну хронологію пам’яток середньої та пізньої бронзової доби на теренах України. Кістяні вироби прикрашали не лише коня, а й людину. Разки різноманітного намиста, підвіски-амулети, медальйони, пронизки, кільця створюються протягом усієї бронзової доби. Як прикрасу та деталь одягу використовують шпильку. Взірцями косторізної справи залишаються кістяні молоточковидні шпильки доби ранньої бронзи, нерідко прикрашені геометричним візерунком. Можна сказати, що молоточковидна шпилька виступала своєрідним символом епохи[374].