Тисячолітній Миколай

— Я вас знаю давно, хоч ми ще й не знайомилися, — сказав Бугайов.

Ми вийшли під низьке небо. Надворі, хоч був мороз, здавалося ніби тепліше, ніж у майстерні серед нахололого заліза.

— Не заперечуєте, як я з вами трохи пройдуся? — спитав я. Бугайов окреслив півколо єдиною своєю рукою.

— В степу ви хазяїн.

— Ну, який же з мене хазяїн? Я просто наймана сила у товариша Положая. Мабуть, це доля нашого покоління — жити, боротися, вмирати в ім’я майбутнього. Для мене це майбутнє — мій молодший брат. Як він там у вас, успіхи є?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, оцінки, старанність, кмітливість…

Бугайов ступав, не вибираючи дороги, чалапкав просто по глибокому снігу, йшов швидко, з якоюсь, сказати б, запеклістю, так ніби хоч цим надолужити свою фізичну неповноцінність. Єдину руку свою, щоб не метлялася безпорадно, він засунув до кишені кожушка і мчав по снігах, ніби жива торпеда. Я насилу встигав за ним, остерігаючись за свою поранену ногу, він, мабуть, помічав це, але не збавляв кроку, його широка спина тяжко похитувалася переді мною і мовби без слів промовляла до мене: „Що ж, у тебе перебита нога, але вона є, а в мене рука відірвана по саме плече!“. Я все ж спромігся на ривок, зрівнявся з Бугайоаим, і тільки тоді він відповів на моє запитання, хоч відповів зовсім несподівано:

— Оцінки не мають ніякого значення.

Я розгубився, хотілося зазирнути Бугайову в обличчя: чи не жартує,— але вчитель знов підкинув соломи в свій локомобіль, і мені треба було дбати хоча б про те, щоб не відставати.

— Так думати ми могли тільки на фронті,— сказав я, — але ж тепер не війна. До речі, на якому фронті ви були? Може, однополчани?

— А я не фронтовик, — просто відповів Бугайов.

— Тобто як же це? — ще більше розгубився я.

— Не фронтовик, а звичайнісінький тиловий пацюк, і не Бугайов, а типовий український Бугай. Прізвище мені поміняв запопадливий міліцейський чин, якому кортіло якомога швидше злити всі радянські нації. Ну, а я не дуже й заперечував, бо вважаю себе ленінцем і злиття націй для мене — це перемога комуністичної ідеї. Ви спитаєте мене про руку? Звичайна дитяча необережність. Драв воронячі гнізда і впав з осокора. А осокори біля церкви були дуже високі. У нас в селі церква була обсаджена осокорами, вороння мостило там сотні гнізд і своїм страшним галасом заважало не тільки тихим молитвам, а й усім церковним відправам. Тому отець Філагрій щороку, як вилуплювалися в гніздах ненажерливі воронята, збирав найвідчайдушніших хлоп’ят, обдаровував нас цукерками і просив очистити околиці божого храму від скверни. Всі Бугаї жили найближче до церкви, то ж я одним з перших відгукувався на заклик отця Філагрія. Ну, не вберігся, зламалася піді мною гілка, впав я на руку, хряснуло біля самого плеча, а в селі ж — ні лікаря, ні фельдшера— нічого. Кінчилося тим, що став я малим інвалідом і, звичайно ж, тяжко переживав своє каліцтво. Але вірив, що в нашій радянській державі для кожного знайдеться місце. Тут ще мені трапилася книжка письменника Казакова „Калека, не сдавайся!“, а коли я за одну ніч проковтнув „Як гартувалася сталь“ Миколи Островського, то все подальше життя висвітилося для мене майже в такому золотому сяйві, як оті німби над головами святих з церковного іконостасу. Був я ще малий, коли починалися перші будови соціалізму — Турксиб, Дніпрогес, Магнітка, — та коли пролунав заклик до комсомоли збудувати місто на далекому Амурі, я стрепенувся, мов однокрилий птах, і полетів туди, в ту далеч і до тих високих надій. Ніхто мене там не ждав, коли ж побачили, що я безрукий, то й зовсім одвернулися. Комсомольськ-на-Амурі лівою рукою не збудуєш. Спасибі комсомольській братві, взяли мене комірником будівельних бригад, і хоч у тій коморі було тільки три діжки квашеної капусти, я зрадів виказаному довір’ю й честі і запевнив хлопців, що не підведу. Ну, а далі як? Харчувалися „з коліс“: що нам привозили, те негайно з’їдалося, моя комора не поповнювалася ніякими запасами, а квашена капуста була чи не найпопулярнішою закускою після „чекушок“ і півлітровок. Прибігають хлопці: „Мить, капусточки можна?“— „Давай, братва!“. Так моєю капустою закусили все, що випили, а тут ревізія, і мене до прокурора: „Розкрадання соціалістичної власності“. Врятувала мене безрукість, а точніше — врятував прокурор. Чоловік безідейний, але добрий. Міг би мені навіть п’ятдесят восьму статтю припаяти, але зглянувся на моє каліцтво, не став віддавати справу до суду, а звелів адміністративно покарати тих, хто поставив мене комірником, мене ж своєю владою, з відповідними характеристиками, послав учитися до Хабаровського педучилища. Так я після квашеної капусти став читати „Любви, надежды, гордой славы…“. Педучилище — це ж не „освіта“. Тому, вже в школі, я здав екзамени на заочне відділення педінституту. Але тут війна, не до навчання, а тоді визволили Україну, і я кинувся сюди, на рідну землю, поїхав, куди послали, готовий був викладати і російську і українську літературу, готовий був навіть з Бугайова стати знову Бугаєм, але тост товариша Сталіна за великий російський народ пролунав дуже вчасно для всіх таких, як я, і моя віра…