Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Першою ознакою переміни став отой несамовитий срібний крик, що розлігся по будинку, коли надійшла звістка про смерть судді Ірвіна. Той крик дзвенів у моїх вухах ще багато місяців, але на той час, коли мати покликала мене в Берден-Лендінг, щоб сказати про свій від’їзд, він затих, поглинутий минулим, брудом минулого. А тоді я зрозумів, що вона каже мені правду. І примирився з нею і з самим собою.
Я не питав себе, чому так сталося, ні в ту хвилину, коли вона сказала мені, ні другого дня, коли ми стояли на бетонній платформі, чекаючи поїзда, ні навіть тоді, коли залишився сам і дивився, як остання плямка диму зникає на заході. Не питав себе про це і ввечері, коли сидів на самоті в будинку, що належав судді Ірвіну, а тепер став моїм. Повернувшись зі станції, я замкнув материн будинок, поклав ключа під мату на веранді й пішов звідти назавжди.
У будинку судді Ірвіна повітря було застояне, тхнуло пилом і пусткою. Надвечір я порозчиняв усі вікна й залишив їх навстіж, а сам подався до містечка повечеряти. Коли я повернувся і ввімкнув світло, будинок став більше схожий на той, яким я його так віддавна пам’ятав. Але, й сидячи у кабінеті, куди линуло крізь розчинені вікна вологе й солодке важке вечірнє повітря, я не питав себе, чому почуваю тепер таке цілковите примирення із самим собою. І про матір я думав з почуттям умиротвореності й полегкості, і зовсім по-новому відчував світ.
Трохи згодом я встав, вийшов з дому і попростував Алеєю. Вечір був ясний і дуже тихий, затока світилася під зорями, і лише хвилі ледь чутно шурхотіли об берегову рінь. Я простував Алеєю, аж поки опинився біля будинку Стентонів. У маленькій задній вітальні світилося, але світло було тьмянувате, наче від настільної лампи. Хвилини дві чи три я дивився на будинок, а тоді відчинив хвіртку й пішов доріжкою до нього.
Сітчасті двері веранди були на засувці, але двері до передпокою стояли навстіж, і, кинувши погляд через веранду, я побачив на підлозі передпокою прямокутник світла, що падало з відчинених дверей задньої вітальні. Я постукав.
У наступну мить в освітленому просторі передпокою з’явилась Анна Стентон.
— Хто там? — гукнула вона.
— Це я,— відгукнувся я.
Вона пішла через передпокій і веранду до мене. І ось уже стала біля дверей — тонка, вдягнена в біле постать у сутіні за сіткою. Я ворухнув губами сказати «привіт», але не сказав. Вона теж мовчала, відсуваючи засувку. Потім двері відчинились, і я ступив на веранду.
Спинившись за порогом, я вловив легкий запах її парфумів, і серце мені стиснула холодна рука.
— Я не знав, чи ти мене пустиш,— мовив я, бажаючи, щоб це прозвучало як жарт, і намагаючись розглядіти в сутіні її обличчя. Та бачив тільки бліду пляму та блиск очей.
— Звісно, пущу,— озвалася вона.
— А я не знав,— сказав я і видушив із себе щось подібне до сміху.
— Чому?
— Ну, я ж так повівся…
Ми підійшли до лави-гойдалки і сіли. Ланцюги рипнули, але ми сіли так обережно, що лава ані хитнулася.
— Що ж ти зробив? — спитала вона.
Я виловив у кишені сигарету й закурив. Сірника я загасив, не глянувши на Аннине обличчя.
— Що зробив? — перепитав я.— Власне, річ у тім, чого я не зробив. Я не відповів на твого листа.
— Не має значення,— мовила вона. А тоді замислено, ніби говорячи сама до себе, додала: — Це було так давно.
— Давно, півроку тому… ні, сім місяців. Та я не тільки не відповів на нього,— сказав я.— Я навіть не прочитав його. Так і поклав на туалетний столик, не розпечатавши.
Вона нічого не відповіла. Я кілька разів затягся сигаретою, чекаючи бодай слова, та вона не озивалася.
— Він надійшов у недобрий час,— мовив я зрештою.— Тоді всі і все, навіть Анна Стентон, були мені однакові, і я й знати нічого не хотів. Ти розумієш, про що я кажу?
— Так,— відповіла вона.
— Ніякого біса ти не розумієш.
— А може, й розумію,— сказала вона тихо.
— Ні, це не те. Цього ти зрозуміти не можеш.
— Можливо.
— Ну, хто зна, але отак воно було. Всі і все здавалися мені однаковими. Навіть не жаль було нікого. І самого себе не жаль.