Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Йоссар’ян слухав, відчуваючи в душі дедалі більшу тривогу.
— Які ж злочини вони зможуть мені пришити?
— Хибні дії під час нальоту на Феррару, непослух перед вищими чинами, відмову виконати бойовий наказ командира, зрештою — звичайнісіньке дезертирство!
Йоссар’ян зосереджено втягнув щоки.
— Ви гадаєте, все це можна якось довести? Адже я маю від них орден за ту саму Феррару! Як же зможуть вони тепер закинути мені хибність дій?
— Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Макпростаком подали брехливий рапорт.
— Ця падлюка здатна й на таке!
— А до того ж іще, — продекламував, майже проспівав майор Денбі,— вони пришиють вам згвалтування, крупні спекуляції на чорнім ринку, акти саботажу та продаж ворогові військових таємниць.
— Та як же вони все це доведуть?! Я зроду не робив нічого подібного!
— В них будуть свідки, які скажуть під присягою, що на власні очі бачили, як ви все це робили! Свідків буде стільки, скільки потрібно, бо Пескарт із Порком кого хочеш переконають, що посадити такого, як ви, — це благо для батьківщини! До речі, з певного погляду, це й справді буде благо для батьківщини!
— Із якого ще погляду? — перепитав Йоссар’ян і поволі підвівся, обіпершись на лікоть. У його голосі вчувалась ледь стримувана погроза.
Майор Денбі трохи відхилився назад і знову заходився промокати чоло.
— Розумієте, Йоссар’яне, в чому річ, — улесливо затуркотів він. — Кожному ж ясно, що наші війська аж ніяк не стануть потужнішими перед лицем ворога, коли буде заплямована честь мундирів полковника Пескарта й підполковника Порка! Йоссар’яне, гляньмо правді у вічі: як не кажи, а там, нагорі, наш авіаполк має чудову репутацію! Якщо ж трибунал виправдає вас, інші льотчики теж відмовляться літати. Для полковника Пескарта це означало б катастрофу, але не менше постраждала б від того й бойова спроможність усієї нашої частини! Саме із цього погляду для блага батьківщини справді краще визнати вас винним і ув’язнити, навіть якщо ви по суті ні в чому й не винні!
— Вашими вустами тільки б мед пити! — в’їдливо кинув уражений до живого Йоссар’ян.
Майор Денбі зашарівся і знервовано засовався на стільці, уникаючи погляду Йоссар’яна.
— Тільки, ради бога, не гнівайтесь на мене! — попросив він, прибравши вигляду потривоженої цноти. — Ви ж знаєте, що я в цьому не винний. Я лиш намагаюся глянути на справу об’єктивно. І знайти хоч якийсь вихід із цієї клятої ситуації!
— Цю кляту ситуацію створив не я!
— Але ви можете її розв’язати! Врешті, це єдине, що вам залишається. Ви ж усе одно більше не літатимете?
— Я можу втекти.
— Втекти?
— Ну, дезертирувати. Драпанути. Плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.
Майор Денбі був приголомшений.
— Але ж куди? Куди ви можете втекти?
— Ну, спочатку до Рима, це не так важко… А там є де сховатися.
— І жити у вічному страху, що тебе от-от схоплять?! Ні, ні, ні і ще раз ні, Йоссар’яне! Це був би вчинок негідний і мерзенний. Ще нікому не вдавалось розв’язати свої проблеми, тікаючи від них. Можете мені вірити. Я хочу лиш допомогти вам.
— Саме це сказав мені один добрий слідчий, коли збирався штрикнути пальцем у мою рану, — не без сарказму відказав Йоссар’ян.
— Я не слідчий, — з обуренням одпарирував майор Денбі, наливаючись кров’ю. — Я — професор університету і краще за інших знаю, що є добро і що є зло! Навіщо б я став вас обдурювати? Я взагалі ніколи не брешу!
— А що ви скажете, коли хтось у полку спитає, про що ми зараз розмовляли?
— Ну, це інша річ… тут, видно, доведеться збрехати.
Йоссар’ян зневажливо зареготав. А червоний від сорому майор Денбі з полегшенням одхилився на спинку стільця, радіючи з того, що можна передихнути. Йоссар’ян дивився на нього з глузливою жалістю. Він підтягся й сів, обіпершись спиною на подушки, потім запалив сигарету й мимоволі всміхнувся, з несподіваним для себе співчуттям примітивши на банькатому обличчі майора Денбі той самий, непозбутній уже вираз відчайдушного страху, що з’явився вперше одного чудового дня, коли вони мали летіти на Авіньйон і генерал Бидл наказав вивести майора надвір і розстріляти, як собаку. Так, так, приголомшеність і жах навіки застигли в цих глибоких, чорних, як шрами, зморшках. Йоссар’янові стало жаль цього незлобливого, добропристойного, підстаркуватого ідеаліста, він-бо завжди співчував людям, чиї вади не такі вже шкідливі для ближніх, а переживання — не те щоб дуже глибокі.